Військова розвідка Росії на мусульманському Сході (друга половина XIX ст.)

 

Друга половина ХІХ в. – час активної експансії Російської імперії на мусульманський Схід. Під останнім в даному випадку розуміються середньоазіатські держави, Афганістан, Персія, Османська імперія, тобто держави і території, які знаходилися біля кордонів імперії, мали стратегічну важливість і були умовно об'єднані єдиною культурною традицією, що формувалася в рамках ісламу. Експансія Росії в даному регіоні носила як військово-політичний характер, так і економічний, при чому ці дві складові у різний час і в різних частинах мусульманського Сходу змінювали одна одну у якості домінуючих. Цілком природно, що просування Росії на схід не могло здійснюватися без певної підготовки. І така підготовка велася. Однією з її форм була розвідка – економічна, політична, військово-стратегічна й ін. На мусульманському Сході саме військові були головними провідниками політики імперії, вони ж „відкривали” Схід для Росії. При цьому, значне місце серед них займали офіцери Генерального штабу (далі – ГШ).

 

Проблема, що винесена у заголовок нашої роботи, представляється актуальною у світлі переосмислення імперського минулого, що відбувається в країнах колишніх Російської імперії та Радянського Союзу. В контексті дискусій, що розгорнулися навколо питань імперської політики Росії та колоніальної політики європейських держав взагалі дослідження особливостей військової розвідки імперії на мусульманському Сході дозволяє визначити один з найважливіших шляхів формування поглядів російської еліти та суспільства до країн вказаного регіону, на які була спрямована експансія Росії протягом ХІХ – ХХ ст.; виявити, чи відбувалася і яким чином взаємодія між двома цивілізаціями – православною та мусульманською.

Мета даної роботи – дослідити військову розвідку Російської імперії на мусульманському Сході, при цьому звернувши увагу на офіцерів ГШ як її безпосередніх організаторів. Хронологічно дослідження охоплює проміжок з другої половини 1850-х рр. до другої половини 1890-х рр., тобто той час, коли імперія проводила активну політику в даному регіоні.

 

Аж до початку 90-х рр. ХХ в. дана тема залишалася неопрацьованою в історіографії. Тільки у 1994-1997 рр. вийшла в світ серія праць, присвячених розвідці, з яких найбільшу цінність для нас має робота М. Алексєєва [1]. Проте в основному увага в них приділена періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст., в той час, як період, що розглядається нами, освітлений фрагментарно і не завжди точно. До того ж головна увага у вказаних дослідженнях прикута до Далекого Сходу, а проблема військової розвідки на мусульманському Сході залишається слабо розробленою. З кінця 1990-х рр. спостерігається новий сплеск інтересу до досліджуваної проблематики [2]. У публікаціях, що з'явилися в цей час, головне місце займає так звана „Велика гра” – протистояння Росії і Англії в Центральній Азії. У цьому контексті дослідники стали більше уваги приділяти військовим розвідникам, як основним ідеологам і реалізаторам політики Росії на мусульманському Сході. Однак узагальнюючих висновків щодо діяльності розвідки в цілому або не роблять, або вони носять поверховий характер.

Як джерела нами були використані опубліковані документи і матеріали [3], роботи офіцерів ГШ, мемуарна література [5; 6], документи і матеріали архівного зберігання. Останні складають найбільшу і найважливішу групу. Це щорічні донесення військових агентів за кордоном, листування про відряджання офіцерів в країни Сходу, основна частина даних військової розвідки, аналітичні матеріали офіцерів ГШ та ін. [7].

 

Таким чином, тема даного дослідження забезпечена достатньою кількістю джерел. Разом з тим, загальний аналіз літератури з проблеми показує, що при наявність великої кількості опублікованих і неопублікованих джерел військова розвідка Росії на мусульманському Сході в другій половині XIX ст. до сьогодні залишається недостатньо дослідженою.

До середини 50-х рр. ХІХ в. російська військова розвідка на Сході (як і в цілому) не мала систематичного характеру. Офіцерів ГШ або різних родів військ відряджали за кордон за необхідністю або вище керівництво, або начальство на місцях. В основному, отримання військової інформації йшло через зовнішньополітичне відомство, оскільки своїх офіційних представників в інших країнах Військове міністерство не мало. Офіцери російської армії і ГШ, як правило, прикріплялися до дипломатичних місій як консули, віце-консули, дрібні службовці і т. ін., не афішуючи свого положення, для чого фіктивно йшли у відставку [8]. У країнах Сходу також застосовувався метод посилки розвідувально-дипломатичних місій, які очолювали в основному генштабісти (як офіційно, так і неофіційно). Такий характер, наприклад, носили місії до Хивінського ханства капітана ГШ П. Никіфорова в 1841 р. і полковника ГШ Г.І. Данилевського в 1842 р. [9]. Крім цього, офіцерів ГШ включали до складу науково-дослідних експедицій, або під виглядом учених вони займалися збором розвідданих (наприклад, в експедиції натураліста Г.С. Кареліна, що вивчала східні і південно-східні береги Каспійського моря в 1836 р., знаходився загін топографів, очолюваний штабс-капітаном ГШ І.Ф. Бларамбергом [10], а в 1846 р. полковник ГШ М.І. Іванін займався вивченням півострова Мангишлак) [11]. Кримська війна 1853-1856 рр. показала об'єктивну потребу створення в імперії зарубіжної військової розвідки для отримання повної і безперервної інформації щодо стану військової справи в іноземних державах.

 

10 червня 1856 р. був височайше затверджений “Проект загальних статей інструкції агентам, що посилаються за кордон”. Це був перший в Росії документ такого роду. Оскільки у середині ХІХ ст. військова розвідка знаходилася у стадії формування, то одноманітної термінології відносно розвідників-військових не існувало. У офіційних документах їх іменували по-різному: “військовими кореспондентами”, “кореспондентами Військового міністерства”, просто “агентами”. Тому “Інструкція” була адресована до агентів взагалі, але при цьому малося на увазі, що останні мали військове звання і посилалися за кордон військовим і морським відомствами [12]. Коло відомостей, що повинен був доставляти військовий агент, було вельми широким. Тому для виконання розвідувальних функцій необхідні були офіцери, добре підготовлені не тільки у військовому, мовному, але і в моральному, політичному відношенні. Здебільшого під таку категорію підходили генштабісти, оскільки, не дивлячись на всі недоліки академічного викладання, вони здобували різносторонню освіту і були фахівцями не тільки у військовій справі (яскравий приклад тому – М.П. Ігнатьєв) [Детальніше про підготовку офіцерів ГШ дивись: 13]. Не дивно, що першими військовими агентами, призначеними в країни Європи, були саме такі офіцери. У 1864 р. військові агенти, прикріплені до російських дипломатичних місій, отримали офіційний статус військових уповноважених (або аташе) особисто імператора і формально військовому відомству не підкорялися. Посади військових агентів повинні були заміщати виключно офіцерами ГШ. Вони були включені до складу дипломатичного корпусу, користуючись всіма, наданими йому, правами і привілеями [14]. Військові агенти в європейських країнах, чия зовнішня політика була безпосередньо пов'язана з мусульманським Сходом, стали одним з джерел інформації про даний регіон. Особливо це відносилося до посади військового агента в Лондоні, оскільки саме Великобританія в даний період була головним супротивником Росії в Центральній і Західній Азії [15].

Проте в більшості країн мусульманського Сходу навіть на початку ХХ ст. Росія не мала своїх офіційних військових агентів. Це було пов'язано, перш за все, з особливостями міжнародних відносин в регіоні. Країни Сходу часто застосовували європейське право лише тоді, коли їм це було необхідно, в решті випадків в хід йшли місцеві традиції і закони, тому будь-який дипломат (а тим більше – немусульманин) ризикував життям поза межами столиць держав або крупних міст, навіть маючи офіційний статус. До того ж постійне військово-економічне і політичне суперництво Росії і Великобританії за контроль над країнами Азії ставило військових агентів (якщо такі були) в залежність від міжнародної ситуації, сковувавши їх дії. Саме тому становище офіційних військових агентів тут відрізнялося від становища їх колег в Європі.

 

Ще одну проблему для роботи на Сході складала мовна підготовка військових агентів. Вона також знаходилася у стадії становлення і розвивалася у зв'язку з потребами імперії, що виникали в результаті просування до Азії. Підготовка фахівців зі Сходу (зокрема, і з мусульманського) в Академії ГШ – вищому військовому учбовому закладі, що готувала основну частину корпусу майбутніх військових розвідників, – почалася з другої половини XIX ст. Спочатку вона носила поверхневий характер. Ті, хто бажав служити надалі на Сході, як факультативи могли додатково вивчати іноземні мови, а також поглиблювати свої знання з військової географії, політичної історії та ін., а надалі одержували призначення у відрядження в ті або інші райони Азії з метою отримання практики. Багато офіцерів, які служили раніше в азіатській частині Росії спеціально поступали до Академії ГШ, щоб удосконалювати свої знання, а потім поверталися до місця служби і займали керівні пости у військово-цивільному управлінні, здійснюючи зовнішньо- і внутрішньополітичні задуми імперії керівництва [16]. Але аж до початку ХХ ст. відсутність систематичної мовної підготовки залишалася слабким місцем в підготовці офіцерів-сходознавців. Мовну підготовку вони отримували, як правило, за власною ініціативою у вищих учбових закладах імперії або опановували мовою самостійно під час служби. Крім того, сам процес вивчення мови також переслідував більшою мірою прагматичну, а не наукову мету [17]. Природно, незнання мов східних народів знижувало цінність їх робіт, проте усвідомлення необхідності усунення вказаного недоліку і міри для цього у вищому керівництві імперії дозріли не відразу. Важливим нововведенням в цьому сенсі стало відкриття в 1883 р. при курсі східних мов Міністерства закордонних справ курсу спеціально для офіцерів. Перший випуск з курсу відбувся в 1886 р. Вивчали арабську, перську, турецьку і татарську мови, міжнародне і мусульманське право. Проте кількість офіцерів, які навчалися тут, була невелика. Це було пов'язане, скоріш за все, з тим, що пріоритетним напрямом в зовнішній політиці імперії залишався європейський, а також з складністю вивчення східних мов. Щорічно на курс приймали 5 офіцерів, які після закінчення трирічного курсу навчання зобов'язані були прослужити в Азії не менш чотирьох з половиною років. За період з 1886 по 1894 рр. курс закінчили лише 45 офіцерів [18]. Крім цього, підготовка офіцерів-сходознавців велася на курсах мови індустані (урду) в Ташкенті та Ашхабаді (відкриті в 1897 р., а в 1900 р. об’єднані в Ташкентську офіцерську школу східних мов) [19]. Як бачимо, в розглядаємий нами період фактично мовна підготовка офіцерів зосереджувалася лише в одному місці. Але цього було явно недостатньо для ведення повноцінної розвідувальної діяльності в азіатських країнах.

У другій половині ХІХ ст. Росія мала в Азіатському (за винятком Далекого Сходу) регіоні лише одну посаду військового агента, яку можна розглядати як офіційну, – в Стамбулі. На особливому положенні також знаходився командир Перської козачої бригади (обов'язково офіцер ГШ), створеної в кінці 1870-х – на початку 1880-х рр. для зміцнення впливу Росії в Персії. Офіційно він завідував навчанням персидської кавалерії, керував російськими військовими інструкторами, але прав військового атташе не мав. Проте за об'ємом і змістом виконуваної роботи, а також за своїм реальним становищем командир бригади був військовим агентом. Справедливіше було б віднести його посаду до негласних військових агентів, мова про яких піде нижчим, хоча на їх загальному фоні він виділявся і досить помітно, оскільки займався не тільки військовою розвідкою (це був один з його обов'язків), але і брав активну участь в політичному житті Персії.

 

Відносно решти країн мусульманського Сходу практикувалася посилка офіцерів, яких можна умовно назвати тимчасовими військовими агентами, хоча офіційно такої посади не існувало. Їх посилали для врегулювання того або іншого питання, для чинення політичного тиску на Великобританію в період напруженості у відносинах з нею, для визначення стану армії, для спостереження за військовими діями у разі війни і т. п. Тимчасові військові агенти діяли з дозволу уряду приймаючої їх країни і знаходилися під його заступництвом, а, отже, і під наглядом. Такими агентами були, наприклад, генерал-майор В.А. Франкині в Персії в 1877 р., генерал-майор ГШ М.Г. Столетов в Афганістані в 1878 р. На відміну від постійних військових агентів, вони отримували тимчасові інструкції, де був позначений круг інтересів Військового міністерства в тій чи іншій країні в певний момент. Ці інструкції слугували їм керівництвом до дії. Як приклад можна привести інструкцію генерал-майорові В.А. Франкині перед відряджанням його до Персії в 1877 р. [20]. Йому ставилося в обов'язок „доставляти найможливо точні і позитивні відомості про ... : 1) чисельність, стан, устрій і розташування сухопутних сил Персії; 2) про силу і кількість, якість іррегулярної кавалерії різних племен, підлеглих Персії …  3) про способи виробництва до поповнення і посилення збройних сил ... і постачання війська зброєю та іншим військовим (нерозбірливо – О.Г.); 4) про різні пересування військ ... і дійсні їх цілі; 5) про якості і недоліки устрою тактичного навчання всіх трьох родів зброї ... 6) про дух військ … а рівно і про осіб в персидській армії, які користуються найбільшою довірою війська і по своїх контактах могли б бути вжиті з найбільшою користю для командування військами або для військового управління; 7) про стан різних частин військового управління … 8) про все ... корисне для складання стратегічного огляду і виправлення карти Персії, складеної в топографічному відділі Кавказького військового округу. Ці відомості повинні мати на увазі одну країну і шляхи прикордонної з Росією і Туреччиною смуги, а саме: а) театр проти Росії (весь Азіатський), в) північний театр проти Туреччини ... з) південний театр проти Туреччини ... Сюди повинні відноситися і дані для складання збірки маршрутів Персією, переважно від наших сухопутних кордонів і каспійських до Тегерана; 9) про продовольчі і перевізні засоби прикордонного театру Персії з Росією і Туреччиною … 11) про діяльність іноземців в Персії, особливо ж англійців ... Усі зазначені відомості потрібно збирати з найстрогішою обачністю і ретельно уникати всього, що може накликати щонайменшу підозру місцевого уряду у всьому, що не стосується прямої його користі. Донесення писати російською мовою. З них повинні бути доставляєми: а) у Головний штаб і штаб Кавказького військового округу в певні терміни до 1 січня, до 1 березня і до 1 вересня – загальні відомості про склад, чисельність і розташування армії і, у міру збирання відомостей, донесення про всі зміни в армії, що заслуговують на увагу; у) на ім'я військового міністра і головнокомандуючого Кавказькою армією з підписом таємно з предметів політичних або адміністративних, заслуговуючих особливої уваги”.

Постійні і тимчасові військові агенти повинні були погоджувати свої дії (якщо, звичайно, не мали від начальства інших вказівок) з дипломатичними місіями Росії в країнах, куди їх посилали. При виникненні будь-яких непорозумінь вони повинні були звертатися до російських дипломатичних представників за сприянням, допомогою і т. ін. Загальною особливістю цих двох видів військових агентів було те, що вони вважалися захищеними дипломатичним імунітетом.

 

Для вивчення районів, куди військові не могли проникнути офіційно, прямували таємні (негласні) військові агенти. У європейських країнах і країнах Сходу, де були офіційні військові агенти, вони найчастіше прикомандировувалися до консульств як їх секретарі. При цьому, таємних військових агентів звільняли у відставку (з можливістю згодом повернутися до колишнього місця служби), щоб не афішувати їх приналежність до офіцерського корпусу. Вони складали більшість серед військових розвідників в країнах Сходу, оскільки останні обмежували доступ на свої території підданих іноземних держав, у тому числі і Росії – безпосереднього сусіда і потенційного супротивника. Отримана від них інформація часто мала більшу цінність, ніж відомості, що поставлялися першими двома категоріями агентів. Таємні військові агенти, як правило, належали до корпусу офіцерів ГШ одного з прикордонних військових округів або, рідше, центрального управління. Займаючись збором матеріалів для військово-статистичних описів прикордонних територій, вони збирали відомості про дороги, клімат, місцеве населення досліджуваного району. Для прикриття дійсної мети своєї місії використовували торгові товариства, Російське географічне товариство, церкву, ін. Ризик бути захопленим в полон, проданим в рабство, убитим був великий. Характерно, що офіційні і неофіційні військові агенти найчастіше не були пов'язані між собою і діяли роз'єднано. До того ж спеціальної підготовки вони не отримували, тому вели роботу, покладаючись більше на власні уявлення про цю діяльність і на досвід.

Що стосується структури розвідувальних органів військового відомства, то вперше спеціальні центральні органи були створені в 1863 р. у складі Головного управління Генерального штабу (далі – ГУГШ). Координацією збору необхідної військово-статистичної і військово-політичної інформації, а також спорядженням військово-наукових експедицій повинне було займатися Друге (Азіатське) відділення ГУГШ [21]. Створення ГУГШ носило експериментальний характер, і вже в 1865 р. його злили з Інспекторським департаментом в нову структуру – Головний штаб. Третє відділення ГУГШ стало Сьомим (Військово-вченим) відділенням Головного штабу. На нього було покладено збирання відомостей про іноземні армії. У січні 1867 р. це відділення було передано до складу Дорадчого комітету, сформованого для направлення вченої діяльності ГШ і Корпусу військових топографів за всіма галузями їх спеціальності. У березні того ж року комітет був перейменований у Військово-вчений комітет і під цією назвою проіснував до 1900 р. Розвідувальні функції через військових агентів і іншими способами виконувала Канцелярія Військово-вченого комітету. Військово-вчений комітет був свого роду мозком Головного штабу, оскільки в нього стікалася інформація про військово-політичний стан зарубіжних держав, там розроблялися плани можливих військових операцій, вивчалися можливі театри військових дій. Важливою подією стало виділення в Головному штабі Азіатської частини (колишнє Азіатське відділення) в автономний підрозділ. Це свідчило про різке збільшення значення „азіатського” напряму в зовнішній політиці імперії. Згідно штату „в Азіатській частині зосереджуються діла, що стосуються військових округів: Кавказького, обох Сибірських, Оренбурзького і Туркестанського, а саме: 1) по складанню припущень про заняття і дії військ в зазначених краях імперії і складання з військових журналів вістей для обнародування; 2) по устрою там військово-народних управлінь і шляхів сполучень; 3) по спорядженню туди військово-вчених і інших експедицій” [22].

 

В ході військово-окружної реформи середини 1860-х рр. імперія була розділена спочатку на військові округи. Це спричинило за собою і створення спеціальних органів військової розвідки в штабах військових округів, які повинні були вести розвіддіяльність відносно держав, що межують з територією округу. Органи розвідки в округах і підлеглих їм з'єднаннях комплектувалися переважно офіцерами ГШ. Організація розвідки суміжної сторони і збір розвідувальної інформації ставилися в обов'язок Звітних відділень Управлінь генерал-квартирмейстерств штабів військових округів. Координацію розвідувальної роботи штабів військових округів, хоча це і не передбачалося безпосередньо діючими документами, здійснював Головний штаб. Між штабами військових округів і центральними органами військової розвідки не існувало чіткого розмежування в розподілі розвідувальних завдань і глибини ведення розвідки за кордоном. Не було організовано і оперативної взаємодії при рішенні розвідувальних задач і чіткої системи взаємного обміну розвідувальною інформацією [23].

Вдосконалення військової справи в другій половині ХІХ ст. вимагало вдосконалення і роботи військової розвідки. У 1880 р. була затверджена нова “Інструкція військовим агентам, або особам їх замінюючим” [24]. Тут йшлося вже про військових агентів, які призначалися для доставлення уряду “повних, точних і своєчасних відомостей про військові сили і засоби іноземних держав”. Дана інструкція відносилася і до офіційних військових агентів на мусульманському Сході. Але оскільки більшість з них складали негласні і тимчасові агенти, то мала місце певна специфіка. Про те, які саме відомості необхідно було тут збирати військовим агентам, загальне уявлення дає “Програма повчань і питань”, складена в 1880-ті рр. російським консулом в Кашгарі М.Ф. Петровськім. У першій її частині містяться рекомендації агентам про те, як поводитися в країні, куди вони послані, щоб не бути викритим. При цьому, М.Ф. Петровській не рекомендував приховувати своє російське підданство, оскільки “така непотрібна брехня”, якщо агента хтось розкриє, може піддати його небезпеки і зіпсує справу. Але, з іншого боку, при поїздці по територіях, де “народ не знає росіян”, рекомендувалося не розкривати своєї приналежності до Росії, оскільки його можуть прийняти за ворога. Друга частина “Програми” містить 70 питань, що стосуються різних сторін життя країни. Агента повинні були цікавити етнічний склад населення і взаємовідношення між різними етнічними групами в країні, відомості про великі міста, торгівлю, податкову систему, про ставлення місцевого населення до центрального уряду, про проникнення на ринки країни англійських товарів і англійських підданих взагалі, про політичний устрій країни, докладні відомості про армію [25]. Ця програма з деякими доповненнями була схвалена штабом військового округу Туркестану в 1887 р. і довгий час залишалася керівництвом до дії для розвідників на мусульманському Сході.

 

Що стосується форм здійснення військової розвідки на мусульманському Сході, то їх можна виділити чотири: рекогносцировки, військово-наукові експедиції, військово-дипломатичні місії, агентурна розвідка. При цьому в мирний і військовий час ці форми дещо відрізнялися за змістом. Розглянемо спочатку особливості мирного часу.

Рекогносцировки були, як правило, вивченням і топографічною зйомкою місцевості певного (найчастіше – прикордонного) району. Ними займалися офіцери штабу військового округу, в зону відповідальності якого входили ті чи інші райони країн Сходу. Рекогносцировки проводили переважно офіцери ГШ: ті, що недавно закінчили Академію ГШ – в першу чергу, для відточування навиків, а ті, що служили по ГШ не перший рік – для картографування складних з топографічної або з політичної точки зору районів. Крім них в рекогносцировках могли брати участь і офіцери різних родів військ, які служили в даному окрузі. Після повернення з рекогносцировки офіцери складали короткий військово-географічний нарис району маневрів, в якому аналізували не тільки шляхи просування військ, характер місцевості і настрої місцевого населення, але і висловлювали припущення про необхідні заходи для забезпечення нормального руху військ, постачань води, харчів, фуражу. Відомості рекогносцировок найчастіше використовувалися для складання географічних, топографічних, військових і інших карт. У 1850-ті – 1880-ті рр. рекогносцировки носили практичний характер, оскільки забезпечували картографічним матеріалом розширення імперії на схід. Яскравим прикладом такого роду рекогносцировок є експедиція 1859 р. на чолі з полковником ГШ В.Д. Дандевіллем на узбережжі Каспійського моря. Але із затвердженням кордонів Росії в Центральній Азії в 1890-ті рр. рекогносцировки стали буденним заняттям для штабних офіцерів. Деякі з них, намагаючись відхилитися від небезпечних для життя поїздок по прикордонній з Афганістаном смузі, вважали за краще проводити рекогносцировки в залежних від Росії середньоазіатських ханствах.

 

Військово-наукові експедиції як форма військової розвідки застосовувалися на мусульманському Сході російським урядом особливо активно в 1840-ті – 1860-ті рр. На першому місці серед завдань таких експедицій стояли саме військові. Очолювали їх або видатні учені, або офіцери (зокрема – й генштабісти), або торговці. Найчастіше такі експедиції здійснювалися під прикриттям Російського географічного товариства і офіційно мали статус наукових. Розвідка проводилася комплексно. У складі експедиції обов'язково були присутні топограф або офіцер ГШ, частіше – обидва відразу, а іноді топографів могло бути декілька, а очолювали їх офіцери-геодезисти (ці офіцери закінчували геодезичне відділення Академії ГШ). У їх обов'язки входила зйомка місцевості для подальшого нанесення на карту, вивчення шляхів можливого просування військ, їх забезпеченість водою, запасами харчів, фуражу, знайомство з місцевим населенням (з його становищем, соціальною і економічною структурою, особливостями існування на тій або іншій території, в тому або іншому соціумі), по можливості – вивчення особливостей державного устрою країн, через або в які прямувала експедиція. Типовими прикладами вказаних експедицій можуть служити наукова місія ученого-сходознавця М.В. Ханикова до Східної Персії в 1858 р., торгові експедиції до Середньої Азії полковника ГШ О.І. Глуховського, експедиція до Туреччини під загальним керівництвом капітана ГШ Кортацци в 1867 р. і багато інших.

Із завоюванням Середньої Азії і встановленням кордонів імперії в Центральній Азії в цілому, посилка військово-наукових експедицій на території суміжних держав стала здійснюватися значно рідше. Почастішали випадки відряджання за кордон з розвідувальною метою офіцерів ГШ, в якості негласних військових агентів, як під своїми прізвищами, так і інкогніто під різними приводами (подорож, повернення з (від'їзд в) відпустки, наукова діяльність і т. ін.), причому іноді без відома Міністерства закордонних справ. Особливо це стосувалося Афганістану – країни закритої для іноземців і тому такої, що представляла велику проблему для російської військової розвідки на мусульманському Сході. У 1870-ті – 1890-ті рр. військово-наукові експедиції до Середньої Азії вже переважно були направлені на дослідження приєднаних земель. Наукова складова вийшла на перший план, відтіснивши військову. Ними проводилися опис, картографування раніше не вивчених районів. Наприклад, в 1876 р. полковник ГШ О.М. Куропаткін провів зйомку кордону з Кашгарією; у 1883 р. топографічні зйомки Памірського краю були зроблені експедицією капітана ГШ П.Д. Путяти; у 1880-ті – 1890-ті рр. ряд експедицій Середньою Азією здійснив офіцер ГШ П.К. Залєсський [26].

 

Що стосується військово-дипломатичних місій, то вони мали багато спільного з військово-науковими, але при цьому істотно від них відрізнялися. Відмінність полягала в тому, що на першому місці серед завдань місій стояли дипломатичні, а інші були похідними від них. Потрібно відзначити, що генштабісти як знаходилися у складі дипломатичних місій, так і самі очолювали їх. У першому випадку вони грали підлеглу роль і виступали не стільки в ролі дипломатів, скільки в ролі розвідників. Як приклад може служити посольство О.К. Струве до Бухари в 1873 р. (до його складу входив підполковник ГШ барон Г.А. Амінов) [27]. У другому ж випадку офіцери ГШ очолювали місії і суміщали свою посаду з дипломатичною роботою. Прикладом таких місій може служити дипломатичне посольство М.П. Ігнатьєва до Хіви і Бухари в 1858 р. [28]. Як правило, посилаючи такі місії, російський уряд переслідував тактичні цілі політичного характеру, але при цьому місії збирали відомості і про країну перебування, і про міжнародний стан в регіоні. Ще однією важливою відмінністю місій і військово-наукових експедицій було те, що офіцери ГШ, які брали участь в них, повинні були надати в якості звіту військово-статистичний опис з мало не кожнодобовим розкладом своїх дій. Як приклад такого роду робіт може служити звіт про поїздку начальника штабу військ Сирдар’їнської області полковника ГШ П.П. Матвєєва по бухарських і афганських володіннях в 1877 р. [29].

Проте найбільш розповсюдженою формою військової розвідки мирного часу була агентурна. Нею займалися як безпосередньо військові агенти, так і офіцери ГШ при штабах військових округів, причому вони одночасно і керували нею. Слід сказати, що „військова агентура” або „праці по військовій агентурі”, як агентурну розвідку іменували в ХІХ ст., включала не тільки роботу з агентами (шпигунами). Так, наприклад, гарне уявлення про її наповнення дає опис „праць по військовій агентурі”, представлених в штаб Кавказького військового округу ротмістром Бельгардом, який в 1893-1894 рр. виконував обов'язки командира Перської козачої бригади і, одночасно, військового агента Росії в Персії. За півторарічне перебування в Персії він надав відомості про персидську армію (дислокація, позначення облікового і наявного числа чинів кожної частини та імен командирів частин, кількість і рід знарядь і озброєнь в цілому), склав карту Персії, зробив 33 маршрутних описи і особистих рекогносцировки, склав 20 робіт по поточній військовій агентурі (18 рапортів і дві докладні записки про стан подій в країні) [30].

 

За кордоном агентурну мережу налагоджували як військові агенти, так і офіцери-мандрівники. Можна виділити наступні способи вербування агентів. Перший – добровільно-примусовий: майбутні агенти або самі пропонували співпрацю (наприклад, в європейських володіннях Туреччини) або отримували розвідувальні завдання „в навантаження” до основних (купці, мандрівники й ін.). Другий – підкуп. На мусульманському Сході цей спосіб вербування агентури був широко поширений. Брати гроші за надання інформації не гидували ні бідні, ні багаті, ні прості селяни, ні чиновники, ні навіть представники верховної влади (типовий приклад – Персія, де продавалося і купувалося все, головне – хто більше заплатить). Нарешті, третій – примушення до шпигунства на користь Росії шляхом шантажу. Цей спосіб мав невелике розповсюдження.

Відносно інформації, що доставлялася агентами, то вона носила різний за цінностю характер. В основному, це були уривчаті відомості. Але на основі комплексу таких відомостей, отриманих з різних джерел, від різних агентів, і складалися при штабах військових округів загальні аналітичні або оглядові звіти. Тут необхідно відзначити той факт, що інформація від військових агентів на мусульманському Сході найчастіше також поступала в штаби військових округів. Військовий агент замикав на собі круг військової агентури в країні перебування, його положення відрізнялося від положення штабних офіцерів тим, що він міг перевірити донесення своїх агентів на місці, об'єктивно оцінити їх важливість і повноту. У штаб округу офіцер відправляв не розрізнені звіти, чутки і донесення, а заснований на роботі агентури і власній аналітичну доповідь. Природно, це вигідно відрізняло інформацію військових агентів від інформації низової агентури, яку в штабі потрібно було перевіряти і переперевіряти, оскільки особливою охайністю в своїй справі остання не відрізнялася.
Потрібно відзначити, що вказані форми військової розвідки часто перепліталися між собою, що іноді утруднює систематизацію. Наприклад, агентурною розвідкою займалися і учасники військово-наукових експедицій, і військово-дипломатичних місій, а виконуючі дипломатичні функції офіцери паралельно проводили військово-наукові спостереження. Та й рекогносцировки часто проводилися в ході виконання „праць по військовій агентурі”.

 

Що стосується військового часу, то вказані форми військової розвідки зберігалися, але змінювалося їх наповнення. Гарними прикладами, що ілюструють дане твердження, можуть служити Хивінській похід 1873 р. і російсько-турецька війна 1877-1878 рр. [Докладніше дивись: 31]. Необхідно відзначити, що в період підкорення Середньої Азії військові і мирні форми військової розвідки іноді перепліталися так, що чіткої відмінності між ними виділити не вдається. Проте в цілому відмінності все-таки існували.

Так, рекогносцировки під час війни носили практичний характер: розвідка місцевості для проходу військ, для вибору місця таборування, дослідження театру передбачуваних бойових дій, збір відомостей про супротивника. На зайнятій російськими військами території вони знов набували того ж наповнення, що і в мирний час. Після закінчення війни одним з важливих завдань рекогносцировок ставала зйомка місцевості для встановлення точних кордонів на карті.

 

Військово-наукові експедиції у військовий час перш за все повинні були забезпечувати війська необхідною інформацією, хоча цим їх завдання не обмежувалися. Наприклад, перед другою Ахал-Текинською експедицією 1880-1881 рр. російських військ начальник штабу загону М.Д. Скобелєва полковник ГШ М.І. Гродеков був направлений до Персії для закупівлі продовольства і фуражу в Астрабаді та Хорасані [32]. Після того, як війська просувалися в глиб території, дослідницька складова військово-наукових місій знов висувалася на передній план. Зацікавленість у вивченні нових територій виявляло не тільки Військове міністерство, але й Російське географічне товариство. У Середній Азії без його участі військові експедиції практично не обходилися. Природно, що цікавили товариство не суто військові аспекти. Круг завдань дослідників був ширший. А оскільки багато офіцерів були членами товариства або брали участь в його діяльності, то вони і ставали головними дослідниками невивчених раніше територій.

Щодо дипломатичних місій у військовий час складно сказати, що вони зберігалися в колишньому вигляді. Таких місій, як вже згадувані, не було. Дипломатична функція офіцерів, у тому числі і ГШ, зводилася до того, що вони могли вести переговори з супротивником в ході військових дій або брати участь в мирних переговорах після їх закінчення. Найчастіше їм відводилася допоміжна, але проте важлива роль. Виключенням є хіба що участь М.П. Ігнатьєва в підписанні Сан-Стефанського прелімінарного договору з Туреччиною в 1878 р., але М.П. Ігнатьєв на той час вже давно був більше дипломатом, ніж військовим. Для прикладу участі генштабістів в дипломатичних справах можна привести Берлінський конгрес, в якому полковники ГШ Г.І. Бобриков і А.А. Боголюбов і генерал-лейтенант ГШ Д.Г. Анучин брали участь в роботі комісії з розмежування, а потім очолювали безпосередні роботи з уточнення і проведення кордонів [33].

 

Що до агентурної розвідки в ході війни, то її ведення також набувало нових рис. Збирання відомостей про театр військових дій, про стан справ в країні безпосередньо напередодні початку війни, підбір агентів і провідників, які безперервно забезпечували б армію інформацією, – про все це турбувалися наперед (хоч і не завжди). Так, перед російсько-турецькою війною 1877-1878 рр. до Румунії і Болгарії польовим штабом російської армії для збирання відомостей про турків і вивчення укріплень Рущука було направлено полковника ГШ П.Д. Паренсова. Одночасно він займався підбором людей для розвідки [Докладніше дивись: 34]. Агентурну розвідку направлену безпосередньо на підготовку до війни координували також військові агенти.

З початком військових дій в цілому розвідку на театрі очолювали офіцери ГШ. Згідно з “Положенням про польове управління військ в мирний і військовий час”, затвердженим 17 квітня 1868 р. Олександром ІІ, польове управління Діючої армії складалося з польового штабу і ряду інших структур. Відповідальність за організацію розвідки покладалася на начальника польового штабу. Чини для доручень, які знаходилися у розпорядженні начальника штабу, повинні були проводити рекогносцировки, оглядати і вибирати позиції, перевіряти караули і аванпости, а також виконувати різні доручення. У Воєнно-топографічному відділі штабу, очолюваному офіцерами ГШ, повинні були зосереджуватися топографічні і статистичні відомості про театр війни. Безпосередня ж відповідальність за збір відомостей про супротивника і театр війни лежала на штаб-офіцері над вожатими. Цю посаду посідав офіцер ГШ, підлеглий безпосередньо начальникові польового штабу [35]. У Азії роль армій виконували експедиційні загони. Організація і координація агентурної розвідки в них лягала на плечі начальників штабів загонів. В основному, інформація про супротивника надходила через лазутчиків, від місцевого населення, з допитів полонених і рекогносцировок окремих загонів експедиційних військ.

 

В цілому, збір, обробка і використання розвідувальної інформації багато в чому залежали від особистих якостей офіцерів, які займалися розвідкою, від їх знань, умінь, цілеспрямованості, відданості своїй справі. Особовий чинник був одним з тих, на які обов'язково необхідно робити поправку при характеристиці якості і рівня розвідки Росії на мусульманському Сході. Як приклад можна привести дії Красноводського загону в Хівинському поході російських військ 1873 р. Його командир – полковник ГШ В.І. Маркозов – рушив не провівши попередню розвідку місцевості, якою належало йти на з'єднання з іншими загонами. У результаті, загін до місця призначення не дійшов і вимушений був повернутися назад [36]. Тут потрібно відзначити важливий недолік, який впливав на діяльність розвідки. Не дивлячись на високий в цілому рівень підготовки офіцерів ГШ, багато хто поступав, закінчував Академію і зараховувався на службу за протекцією, завдяки зв'язкам, титулам. А військова розвідка, якій спеціально в Росії не навчали, вимагали перш за все практики і особистої ініціативи. Природно, призначені в ході війни на роль організаторів розвідки, такі офіцери стикалися з масою труднощів і створювали труднощі іншим, а це відбивалося і на якості роботи в цілому. До недоліків можна віднести і те, що проблеми в діяльності розвідників обумовлювалися місцевими умовами, перш за все іншою культурою населення регіону, з якою на практиці багато хто з них був знайомий слабо, і незнанням мов.

Накладало відбиток на роботу військової розвідки і суперництво з Міністерством закордонних справ. Річ у тому, що в даний період зовнішню розвідку відносно незалежно здійснювали відразу декілька центральних відомств – військове, внутрішніх справ, фінансове. Але всі вони повинні були зноситися з Міністерством закордонних справ, оскільки воно займалося діяльністю російських підданих за кордоном. Більш за все ця залежність обтяжувала Військове міністерство. На мусульманському Сході Росія проводила активну зовнішню політику, і військові грали тут провідну роль. Дипломати ж ставали свого роду стримуючим чинником, що обмежував їх свободу дій. І це постійне протистояння (на яке накладалися і міжособові відносини), спроби військових вирватися з-під „крила” дипломатів приводили часто до досить серйозних проблем. Найбільш яскравим прикладом такого протистояння є суперництво дипломатичного і військового представників Росії в Персії [Дивись: 37].

 

Оцінюючи військову розвідку Росії на мусульманському Сході, необхідно відзначити, що в її організації були як позитивні моменти, так і негативні. Протягом другої половини XIX ст. розвідувальні структури імперії знаходилися в процесі становлення і пошуків найбільш прийнятних методів роботи. Цей процес завершився лише на початку ХХ ст. Не дивлячись на спроби організувати військову розвідку в чітку систему, вона, в основному, носила в розглянутий період спорадичний характер, активізувалася у міру потреби. Тому, не дивлячись на відносно постійне надходження даних про регіон, цей процес не був до кінця впорядкований. Одним з недоліків розвідувальної системи Росії в мусульманських країнах було те, що офіцери, які займалися її організацією, не мали майже ніякої спеціальної підготовки, тому вимушені були діяти методом проб і помилок, що відбивалося на якості. Важливо також вказати, що військова розвідка багато в чому залежала від особистих якостей самих офіцерів, які нею займалися.

Що стосується позитивних моментів, то тут слід зазначити наступне: якщо у середині ХІХ ст. розвідка не мала ні чітко налагодженого плану, ні спеціальних координуючих органів, то до кінця століття в системі її організації відбулися значні зміни в кращу сторону. Намітилася певна структура “центр – периферія”. Викристалізувалися органи військової розвідки, почала виявлятися структура планомірного отримання інформації. Основна інформація про можливих супротивників поступала у Військово-вчений комітет і Азіатську частину Головного штабу, де вона піддавалася обробці, і на її основі складалися стратегічні огляди і плани. У цей же період формувався апарат військової розвідки. Нею займалися переважно офіцери ГШ. Важливим моментом стало усвідомлення військовим керівництвом необхідності спеціальної підготовки розвідників, особливо для країн Сходу.

 

 

1. Алексеев М. Военная разведка России: От Рюрика до Николая II: В 2 кн. – М., 1998.

20. РДВІА. – Ф. 446. – Спр. 41. – Л. 10-13.