Друга половина 50-х років ХIХ століття стала переломним моментом в історії Російської імперії. Поразка в Кримській війні привела не тільки до внутрішніх, але і до зовнішніх реформ. Мова насамперед йде про зовнішню політику. Росія змушена тимчасово обмежити свою присутність на Балканах, зосередивши увагу на Центральній і Східній Азії, на державах більш слабких як політично, так і економічно. Однак балканський регіон і відносини з Османською імперією в цілому залишаються пріоритетними в зовнішній політиці Росії в період з 1856 по 1914 р. Починаючи з 1856 і  аж до 1871 р. Росія дипломатичними засобами боролася за скасування невигідного для неї Паризького договору, паралельно таємно допомагаючи боротьбі балканських народів за незалежність. Після скасування Паризького договору в 1871 р. російська зовнішня політика у відношенні Османської імперії активізувалася. що призвело до російсько-турецької війни 1877-1878 рр., котра символізувала пік впливу Росії на Балканах. Починаючи з 80-х рр. ХIХ ст. Російській імперії приходиться мати справи з новими балканськими державами, включаючись у боротьбу з іншими великими державами за вплив у регіоні, що проходила зі змінним успіхом  до 1914 р.

        

Наприкінці 80-х рр. ХIХ ст. уряд імперії направляє свої погляди в Африку, установлюючи дипломатичні і військові контакти з Абіссінією. Однак у 1905-1907 рр. східна політика Росії перетерпіла значні зміни в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904-1905 рр. і англо-російським договором 1907 р., після чого увага російського уряду зосередилася на Європі.

        

Одним із провідників політики Російської імперії в османських володіннях і в Африці був Генеральний штаб (далі – ГШ), функції і структура якого мінялися неодноразово за період з 1763 до 1914 рр. Спочатку це був допоміжний орган, пізніше, після реформ 60-70-х років XIX ст. перетворився фактично в центральне управління в складі Військового міністерства. Однак на цьому перетворення не закінчилися. Вже в 1903 році було затверджено новий штат Головного штабу, складовою частиною якого був ГШ. Після цього, аж до 1908 року тут йшли постійні зміни, спрямовані на більшу централізацію і поліпшення організації. Основними функціями ГШ (крім планування воєнних операцій) були розвідка й аналіз стану збройних сил можливих супротивників. Крім цього офіцери ГШ займалися науковими дослідженнями та виконували дипломатичні місії у деяких країнах.

        

Тема ролі ГШ у здійсненні зовнішньої політики Росії стосовно Османської імперії та Африки в 1856-1914 рр. не знайшла належного відображення в науковій літературі, що в значній мірі обумовлює її актуальність. Характеризуючи наявну по даній темі літературу необхідно відзначити, що узагальнюючої праці досі не створено. Однак окремі питання одержали висвітлення в радянській і сучасній російській історіографії.

 

Насамперед необхідно зупинитися на роботах, у яких досліджуються організація, структура і принципи діяльності ГШ. У радянській історичній науці дане питання почало розглядатися лише в 70-х роках, коли в "Военно-историческом журнале" з'явилася серія статей А.Г. Кавтарадзе, присвячених історії створення, організації і функціонування ГШ з часів його заснування до 1918 р. [1; 2; 3; 4; 5]. У статтях стисло розглянута історія реорганізацій цього органа Військового міністерства, діяльність його окремих структур, розподіл офіцерів ГШ  та їх функції. Судячи з висновку, до якого  приходить автор статей, про те, що незалежність ГШ (як це було, наприклад, у Німеччині) "показала свою повну неспроможність, тому що сприяла багатовладдю в армії", він є прихильником підпорядкування ГШ Військовому міністерству [2, С. 92].

        

Питання про структуру і функції ГШ було порушено і в роботах П.А. Зайончковського, присвячених російській армії в 60-х рр. ХIХ – початку ХХ ст. [6; 7]. Автор коротко зупиняється на реформах у ГШ у 1862-1867 рр., основну увагу приділяючи реформі армії в цілому [6; C. 100-101]. У роботі "Самодержавие и русская армия на рубеже XIX – ХХ веков. 1881-1903", а також в опублікованій трохи пізніше статті був докладно досліджений корпус офіцерів ГШ на рубежі століть: його формування, склад, чисельність [7 С.108-112,177-182, 320-322; 8]. Цікаві відомості про ГШ містяться в роботах Л.Г. Безкровного. У першій з них, виданій в 1973 р., основна увага була зосереджена на військовій освіті, у тому числі і на підготовці офіцерів ГШ. Реформи ГШ, його функції, структура були порушені мимохідь [9]. Однак у монографії, що характеризує стан збройних сил Росії на початку ХХ ст., ці недоліки були усунуті. Автор в окремій главі проаналізував стан справ у ГШ у 1900-1917 рр, прийшовши до висновку, що "зі створенням ГШ як самостійного органу (у 1905 р. – курсив мій) була загублена єдність центрального військового керівництва" [10; С. 51].

        

Чималий інтерес становить робота І.І. Ростунова, у якій автор, характеризуючи стан російської армії перед Першою світовою війною, розглянув і структуру вищого військового керування. У т.ч. значна увага була приділена ГШ і його ролі в складі Військового міністерства [11]. Як і А.Г. Кавтарадзе, І. І. Ростунов також вважав, що виділення служби ГШ із Військового міністерства в 1905 р. "...не було нормальним" [11,С.38].

 

Наприкінці 80-х–90-х рр. вивчення історії ГШ одержало "другий подих". З'являється ряд статей, присвячених ГШ і його діяльності. В основному статті публікувалися в органі ГШ Збройних Сил Російської Федерації "Военно-историческом журнале". Так, у 1989 р. була опублікована стаття І.В. Дерев'янко, у якій на основі архівних матеріалів аналізується стан корпуса офіцерів ГШ на початку ХХ ст. і зроблено в загальному вірний висновок про те, що "у період російсько-японської війни 1904-1905 р. більшості офіцерів ГШ бракувало саме практичних навичок у керівництві військами, хоча багато хто з них відрізнялися військовим даруванням, енергією і винятковою мужністю" [12]. У статтях М.Н. Осипової та В.О. Авдєєва, опублікованих пізніше, були порушені питання щодо реформи вищого військового керування після двох знакових подій у воєнній історії Росії – Кримської і російсько-японської воєн [13; 14]. Історія ГШ із перспективою на сучасний його стан розглянута в публікаціях О.В. Кириліна й О.І. Грибкова [15; 16]. Авторами коротко простежена історія ГШ, розглянуті його роль і значення в складі Військового міністерства.

        

Однієї з найважливіших функцій ГШ була зовнішня розвідка. У 1996 р. був виданий перший том "Очерков истории росийской внешней разведки", у якому значне місце приділене цій раніше малодослідженій функції ГШ [17]. У роботі докладно розглянута організація розвідки в період російсько-турецької 1877-78 р. і російсько-японської 1904-1905 р. воєн, приділена належна увага окремим її творцям (зокрема, П.Д. Паренсову – воєнному агенту в Румунії й одному з організаторів російської розвідки до і під час російсько-турецької війни). Окремо досліджена до цього майже не розроблена тема розвідки Росії в Індії та Тибеті наприкінці ХІХ-початку ХХ ст.Однак автори даних нарисів мало уваги приділяють структурної організації зовнішньої розвідки в ХІХ в.

Вивченню розвідорганів у структурі ГШ присвячені статті Л. Корзуна, І. В. Дерев'янко, М. Алексєєва, О. Ю. Шелухіна, [18; 19; 20; 21; 22]. Автори досліджують різні аспекти діяльності ГШ та його офіцерів по збору й аналізу даних про можливих і реальних супротивників імперії. Зокрема, ними розглянуті стан російської зовнішньої розвідки перед Першою світовою війною, її організація, структура, принципи діяльності, приділена увага ролі окремих представників ГШ у здійсненні розвідувальних функцій, у тому числі й у Туреччині. Окремо варто відзначити статтю О.І. Лосєва і В.І. Казакова в якій вперше в радянській і пострадянській історичній літературі дані історичний нарис і проаналізована діяльність корпуса військових топографів, що був складовою одиницею ГШ і одним з каналів збору розвідданих [23].

 

Основним постачальником кадрів для ГШ була створена в 1832 р. Миколаївська Академія Генерального штабу. Загальні відомості про її функціонування та реформування містяться в зазначених роботах В.А. Зайончковського і Л.Г. Безкровного, а також у статті С.Д. Морозова [7; 9; 24]. Дослідження ще однієї функції Академії – наукової – міститься в публікаціях В.О. Авдєєва, у яких автор аналізує воєнно-історичні дослідження, а також дає короткий історичний нарис розвитку вищезгаданого навчального закладу [25; 26].

Певний інтерес становлять дослідження, присвячені персоналіям. На жаль, у радянській історичній літературі роль окремих особистостей – представників ГШ – у здійсненні зовнішньополітичного курсу Російської імперії не знайшла належного висвітлення. Можна виділити лише статті А. Барбасова про М.М. Обручева і науково-популярну роботу Ю.А. Костіна про М.Д. Скобелєва, для якої характерна ідеалізація автором свого героя [27; 28]. Сучасна російська історіографія намагається ліквідувати цю прогалину. Зокрема, у 90-і роки з'явилися статті В.М. Хевроліной про М.П. Ігнатьєва, І.В. Образцова про О.Є. Єдрихіна, О.В. Зотова про О.Є. Снесарева [29; 30; 31]. Крім того, у 2000 році вийшла у світ науково-популярна робота "Білі генерали", що містить, зокрема, біографії офіцерів ГШ Л.Г. Корнілова, А.І. Денікіна і М.М.  Юденича [32]. Окремо відзначимо монографію О.Р. Айрапетова про видатного військового діяча Росії М.М. Обручева, який очолював у 1881-1897 рр. ГШ, у якій автор намагається показати дійсне значення даної особистості в розвитку військового мистецтва і військового керування Російської імперії, зокрема, розглядаючи його роль у підготовці планів російсько-турецької війни 1877-1878 рр. [33].

 

Історично склалося так, що ГШ був основним органом, що планував воєнні операції і займався зовнішньою військовою розвідкою. Протягом XIX – початку ХХ ст. одним з найважливіших напрямків у зовнішній політиці Росії були її відносини з Туреччиною. Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. змусила Росію майже на 20 років припинити активну політику у відношенні володінь Османської імперії. Однак це не заважало вивчати військовий стан ймовірного супротивника, а також театр можливих бойових дій. В історичній літературі аналіз робіт офіцерів ГШ на території Османської імперії в період з 1856 по 1877 рр. даний в історіографічній роботі Б.М. Данцига [34]. Автор – на відміну від багатьох дослідників – чітко розрізняє офіцерів ГШ і армійських офіцерів. Зокрема, розглянута діяльність генштабістів по збиранню розвідданих, складанню карт, а також їхній внесок у науку. Окремі відомості про діяльність офіцерів ГШ (насамперед на Балканському півострові, де вони здійснювали розвідувальні функції, були воєнними агентами, інструкторами) містяться в колективних працях "Болгаро-российские общественно-политические связи. 50-70-е гг. XIX в.", "Международные отношения на Балканах. 1856-1878 гг. ",  а також у дослідженні Л.І.  Нарочницької, у статтях В.Виноградова й О.В. Карасьова [35; 36; 37; 38; 39]. Однак автори вищевказаних робіт не загострюють увагу на офіцерах ГШ, найчастіше не відрізняючи їх від інших офіцерів.

 

Найбільше висвітлена в радянській історіографії діяльність офіцерів ГШ у період Східної кризи 1875-1878 р. Зокрема, організація розвідки в Болгарії напередодні російсько-турецької війни 1877-1878 рр., розглянута в першому розділі роботи А.А. Улуняна й у дослідженні "Болгаро-российские общественно-политические связи. 50-70-е гг. XIX в." [40,С.27-45; 33,С.206-211]. Особистості М.Д. Артамонова та його ролі в створенні розвідувальної мережі на Балканському театрі воєнних дій присвячена стаття М.О. Стародимова [41]. М.Д. Артамонов був, поряд з П.Д. Паренсовим, організатором розвідки Дунайської армії в період російсько-турецької війни 1877-1878 р., а в 60-х - першій половині 70-х рр. ХІХ ст. займався складанням карти Азіатської Туреччини, для чого неодноразово таємно бував на території останньої[41,С.48].Відомості про участь ГШ у формуванні Болгарського ополчення містяться в колективних працях "Вековая дружба, боевое содружество" і "Росия и освобождение Болгарии" [42, С.48-49; 43, С.147]. Офіцери ГШ О.О. Боголюбов і Г.І. Бобриков були представниками Росії на Берлінському конгресі, що позбавив Росію її перемоги у війні з Туреччиною. Їхня участь у роботі конгресу, його комісій, позиція по основних питаннях розглянуті в монографії С.Л. Чернова [44,С.100-110].

 

По закінченні війни 1877-1878 рр. Росія змушена була будувати свою зовнішню політику на Балканах виходячи з нових реалій. Зокрема це було зв'язано з появою нових незалежних держав. Однак спеціального дослідження про роль ГШ у 80 рр. XIX ст. – початку ХХ ст. у цьому регіоні немає. Деякі дані про діяльність офіцерів ГШ (насамперед у Болгарії) містяться в роботах В.О. Жебокрицького, О.К. Мартиненка, В.М. Хвостова[45, С.165-170; 46, С.69-70, 84-85; 47, С.210-215]. Окремо відзначимо дослідження Ю.А. Писарєва, що дає уявлення про способи планування і реалізації ГШ зовнішньополітичного курсу Російської імперії на Балканах напередодні Першої світової війни [48].

 

Наприкінці ХІХ ст. Росія втрутилася у боротьбу за перерозподіл сфер впливу в Африці. Зв'язки Російська імперія тут мала лише з Абіссінією (нинішня Ефіопія), оскільки це була єдина незалежна держава на континенті (за виключенням Ліберії), до того ж православна. В інших країнах російська військова присутність була мінімальною. Відносини з Абіссінією стали налагоджуватися з другої половини 80-х рр. XIX ст. Важливу роль у їхньому становленні і зміцненні зіграв ГШ, що посилав в Абіссінію офіцерів з різними цілями. Зокрема, опис експедицій О.К. Булатовича і Л.К. Артамонова міститься в передмові до спогадів О.К. Булатовича [49]. Науковий внесок останнього у вивчення Африки відзначений у роботі М.П. Забродської [50]. Короткі відомості про експедиції представників ГШ в Абіссінію в 80-х рр. XIX ст. – напочатку ХХ ст. містяться в працях І.І. Васіна і Г.В. Ципкіна, а також у статті О. Хренкова [51,С.149-217; 52,С.200-201,228-231,250-255; 53,С.64-65; 54]. Окремо відзначимо статті О. Хренкова про О.В. Машкова і М.С. Леонтьєва. У першій з них наведено опис двох експедицій О.В. Машкова до Абіссінії, у тому числі завданнь, що були поставлені  Військовим міністерством, з якими він успішно справився [55]. Друга стаття присвячена вдалій кар'єрі при дворі абіссінського негуса поручика М.С. Леонтьєва, що у 1894 р. організував експедицію в Абіссінію [56]. Передбачалося, що остання "доставить військовому міністерству цікавлячі його дані про Ефіопію і Судан" [56,С. 35].

 

Відомості про інші країни Африки Військове міністерство одержувало різними способами, зокрема, через воєнних агентів у країнах-метрополіях. Так, наприклад, у статті Г.А. Нерсесова повідомляється про звіти воєнного агента в Лондоні генерал-майора ГШ К.К. Ланца щодо підготовки британської агресії в Єгипет у 1882 р. [57]. Ще одним засобом одержання інформації було відрядження офіцерів ГШ на місце подій, найчастіше таємні. У статті Н.Г. Хмельової розглянуті такі експедиції офіцерів ГШ до Алжиру з науковими і розвідувальними цілями: В.М. Анічкова та О.І. Беренца в 1856 р., О.І. Макшеєва в 1858 р., О.М. Куропаткіна в 1874 р., М. Венюкова в 1881 р. [58]. У вищезгаданій роботі Б.М. Данцига також міститься опис поїздки капітана ГШ О.М. Куропаткіна в Алжир у 1874 р. [34,С.311-313]. Автори вищезгаданих досліджень докладно описують експедиції офіцерів ГШ, дають оцінку роботі, виконаної їх учасниками (насамперед наукової), а також зупиняються на працях, написаних останніми за підсумками їхніх поїздок.Автори при дослідженні експедицій торкнулися і питання про відношення останніх до ГШ.

 

Зацікавленість у ГШ викликала англо-бурська війна 1899-1902 р. Багато в чому це було пов'язано з новизною методів ведення війни. Участі офіцерів ГШ і ролі ГШ в організації збирання даних про війну присвячені роботи Г.В. Шубіна [59; 60]. Автор на основі матеріалів ЦДВІА РФ дослідив участь російських добровольців в англо-бурській війні 1899-1902 рр., організацію ГШ відряджень своїх представників як у британську армію, так і до бурів з метою збору інформації, дав аналіз діяльності офіцерів-розвідників і даних, що добувалися ними.

 

Таким чином, необхідно відзначити, що вивчення ГШ і діяльності його офіцерів в Османській імперії й в Африці в радянській історіографії широко почалося лише в другій половині 80-х рр. ХХ ст. Роботи, що були до цього, за винятком статей А.Г. Кавтарадзе, не приділяли належної уваги даному питанню. У 80-90-і рр. з'явилися статті і монографії, у яких ГШ, його функції, зміни в структурі, зовнішньополітична діяльність освітлені спеціально, на основі архівних документів. У цілому, незважаючи на те, що історіографія розглянутої теми широка, велика частина питань, - наприклад,  про те, як використовувалися дані, що збиралися офіцерами ГШ, правлячими колами Росії, яку роль відігравав ГШ у формуванні зовнішньої політики та ін. - вимагають подальшої розробки.

 

          ЛІТЕРАТУРА