Россия в красках
 Россия   Святая Земля   Европа   Русское Зарубежье   История России   Архивы   Журнал   О нас 
  Новости  |  Ссылки  |  Гостевая книга  |  Карта сайта  |     
Главная / История России / Армия и флот императорской России / НА ПОЛЯХ СРАЖЕНИЙ / XIX ВЕК / РОСІЙСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ ТА ЙОГО РОЛЬ У ПОСИЛЕННІ ВПЛИВУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА СХОДІ (ОСМАНСЬКИЙ ТА АФРИКАНСЬКИЙ НАПРЯМИ) В 1856-1914 рр. О. О. Гоков

 
Рекомендуем
Новости сайта:
Дата в истории
Новые материалы
 
Никита Кривошеин (Франция). Неперемолотые эмигранты
 
 
 
Ксения Кривошеина (Франция). Возвращение матери Марии (Скобцовой) в Крым
 
 
Ксения Лученко (Россия). Никому не нужный царь
 
 
 
 
Павел Густерин (Россия). Россиянка в Ширазе: 190 лет спустя…
 
 
 
 
 
 
Кирилл Александров (Россия). Почему белые не спасли царскую семью
 
 
 
Протоиерей Андрей Кордочкин (Испания). Увековечить память русских моряков на испанской Менорке
Павел Густерин (Россия). Дело генерала Слащева
Юрий Кищук (Россия). Дар радости
Ирина Ахундова (Россия). Креститель Руси
Протоиерей Георгий Митрофанов (Россия). Мы подходим к мощам со страхом шаманиста
Борис Колымагин (Россия). Тепло церковного зарубежья
Нина Кривошеина (Франция). Четыре трети нашей жизни. Воспоминания
Павел Густерин (Россия). О поручике Ржевском замолвите слово
Протоиерей Георгий Митрофанов (Россия).  От Петербургской империи — к Московскому каганату"
Протоиерей Георгий Митрофанов (Россия). Приплетать волю Божию к убийству человека – кощунство! 
Протоиерей Георгий Митрофанов (Россия). "Не ищите в кино правды о святых" 
Протоиерей Георгий Митрофанов (Россия). «Мы упустили созидание нашей Церкви»
Алла Новикова-Строганова. (Россия).  Отцовский завет Ф.М. Достоевского. (В год 195-летия великого русского православного писателя)
Ксения Кривошеина (Франция).  Шум ленинградского прошлого 
Алла Новикова-Строганова (Россия). Насквозь русский. (К 185-летию Н. С. Лескова)
Юрий Кищук (Россия). Сверхзвуковая скорость
Алла Новикова-Строганова (Россия). «У любви есть слова». (В год 195-летия А.А. Фета)
Екатерина Матвеева (Россия). Наше историческое наследие
Игорь Лукаш (Болгария). Память о святом Федоре Ушакове в Варне

Павел Густерин (Россия). Советский разведчик Карим Хакимов
Олег Озеров (Россия). Гибель «Красного паши»
Павел Густерин (Россия). О заселении сербами Новороссии
Юрий Кищук (Россия). Невидимые люди
Павел Густерин (Россия). Политика Ивана III на Востоке
   Новая рубрика! 
Электронный журнал "Россия в красках"
Вышел летний номер № 55 журнала "Россия в красках"
Архив номеров 
Проекты ПНПО "Россия в красках":
Публикация из архивов:
Раритетный сборник стихов из архивов "России в красках". С. Пономарев. Из Палестинских впечатлений 1873-74 гг. 
Славьте Христа добрыми делами!

Рекомендуем:
Иерусалимское отделение Императорского Православного Палестинского Общества (ИППО)
Россия и Христианский Восток: история, наука, культура





Почтовый ящик интернет-портала "Россия в красках"
Наш сайт о паломничестве на Святую Землю
Православный поклонник на Святой Земле. Святая Земля и паломничество: история и современность
 
РОСІЙСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ ТА ЙОГО РОЛЬ У ПОСИЛЕННІ ВПЛИВУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА СХОДІ (ОСМАНСЬКИЙ ТА  АФРИКАНСЬКИЙ НАПРЯМИ) В 1856-1914 рр.
У РАДЯНСЬКІЙ ТА СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
 
 
Друга половина 50-х років ХIХ століття стала переломним моментом в історії Російської імперії. Поразка в Кримській війні привела не тільки до внутрішніх, але і до зовнішніх реформ. Мова насамперед йде про зовнішню політику. Росія змушена тимчасово обмежити свою присутність на Балканах, зосередивши увагу на Центральній і Східній Азії, на державах більш слабких як політично, так і економічно. Однак балканський регіон і відносини з Османською імперією в цілому залишаються пріоритетними в зовнішній політиці Росії в період з 1856 по 1914 р. Починаючи з 1856 і  аж до 1871 р. Росія дипломатичними засобами боролася за скасування невигідного для неї Паризького договору, паралельно таємно допомагаючи боротьбі балканських народів за незалежність. Після скасування Паризького договору в 1871 р. російська зовнішня політика у відношенні Османської імперії активізувалася. що призвело до російсько-турецької війни 1877-1878 рр., котра символізувала пік впливу Росії на Балканах. Починаючи з 80-х рр. ХIХ ст. Російській імперії приходиться мати справи з новими балканськими державами, включаючись у боротьбу з іншими великими державами за вплив у регіоні, що проходила зі змінним успіхом  до 1914 р.
        
Наприкінці 80-х рр. ХIХ ст. уряд імперії направляє свої погляди в Африку, установлюючи дипломатичні і військові контакти з Абіссінією. Однак у 1905-1907 рр. східна політика Росії перетерпіла значні зміни в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904-1905 рр. і англо-російським договором 1907 р., після чого увага російського уряду зосередилася на Європі.
        
Одним із провідників політики Російської імперії в османських володіннях і в Африці був Генеральний штаб (далі – ГШ), функції і структура якого мінялися неодноразово за період з 1763 до 1914 рр. Спочатку це був допоміжний орган, пізніше, після реформ 60-70-х років XIX ст. перетворився фактично в центральне управління в складі Військового міністерства. Однак на цьому перетворення не закінчилися. Вже в 1903 році було затверджено новий штат Головного штабу, складовою частиною якого був ГШ. Після цього, аж до 1908 року тут йшли постійні зміни, спрямовані на більшу централізацію і поліпшення організації. Основними функціями ГШ (крім планування воєнних операцій) були розвідка й аналіз стану збройних сил можливих супротивників. Крім цього офіцери ГШ займалися науковими дослідженнями та виконували дипломатичні місії у деяких країнах.
        
Тема ролі ГШ у здійсненні зовнішньої політики Росії стосовно Османської імперії та Африки в 1856-1914 рр. не знайшла належного відображення в науковій літературі, що в значній мірі обумовлює її актуальність. Характеризуючи наявну по даній темі літературу необхідно відзначити, що узагальнюючої праці досі не створено. Однак окремі питання одержали висвітлення в радянській і сучасній російській історіографії.
 
Насамперед необхідно зупинитися на роботах, у яких досліджуються організація, структура і принципи діяльності ГШ. У радянській історичній науці дане питання почало розглядатися лише в 70-х роках, коли в "Военно-историческом журнале" з'явилася серія статей А.Г. Кавтарадзе, присвячених історії створення, організації і функціонування ГШ з часів його заснування до 1918 р. [1; 2; 3; 4; 5]. У статтях стисло розглянута історія реорганізацій цього органа Військового міністерства, діяльність його окремих структур, розподіл офіцерів ГШ  та їх функції. Судячи з висновку, до якого  приходить автор статей, про те, що незалежність ГШ (як це було, наприклад, у Німеччині) "показала свою повну неспроможність, тому що сприяла багатовладдю в армії", він є прихильником підпорядкування ГШ Військовому міністерству [2, С. 92].
        
Питання про структуру і функції ГШ було порушено і в роботах П.А. Зайончковського, присвячених російській армії в 60-х рр. ХIХ – початку ХХ ст. [6; 7]. Автор коротко зупиняється на реформах у ГШ у 1862-1867 рр., основну увагу приділяючи реформі армії в цілому [6; C. 100-101]. У роботі "Самодержавие и русская армия на рубеже XIX – ХХ веков. 1881-1903", а також в опублікованій трохи пізніше статті був докладно досліджений корпус офіцерів ГШ на рубежі століть: його формування, склад, чисельність [7 С.108-112,177-182, 320-322; 8]. Цікаві відомості про ГШ містяться в роботах Л.Г. Безкровного. У першій з них, виданій в 1973 р., основна увага була зосереджена на військовій освіті, у тому числі і на підготовці офіцерів ГШ. Реформи ГШ, його функції, структура були порушені мимохідь [9]. Однак у монографії, що характеризує стан збройних сил Росії на початку ХХ ст., ці недоліки були усунуті. Автор в окремій главі проаналізував стан справ у ГШ у 1900-1917 рр, прийшовши до висновку, що "зі створенням ГШ як самостійного органу (у 1905 р. – курсив мій) була загублена єдність центрального військового керівництва" [10; С. 51].
        
Чималий інтерес становить робота І.І. Ростунова, у якій автор, характеризуючи стан російської армії перед Першою світовою війною, розглянув і структуру вищого військового керування. У т.ч. значна увага була приділена ГШ і його ролі в складі Військового міністерства [11]. Як і А.Г. Кавтарадзе, І. І. Ростунов також вважав, що виділення служби ГШ із Військового міністерства в 1905 р. "...не було нормальним" [11,С.38].
 
Наприкінці 80-х–90-х рр. вивчення історії ГШ одержало "другий подих". З'являється ряд статей, присвячених ГШ і його діяльності. В основному статті публікувалися в органі ГШ Збройних Сил Російської Федерації "Военно-историческом журнале". Так, у 1989 р. була опублікована стаття І.В. Дерев'янко, у якій на основі архівних матеріалів аналізується стан корпуса офіцерів ГШ на початку ХХ ст. і зроблено в загальному вірний висновок про те, що "у період російсько-японської війни 1904-1905 р. більшості офіцерів ГШ бракувало саме практичних навичок у керівництві військами, хоча багато хто з них відрізнялися військовим даруванням, енергією і винятковою мужністю" [12]. У статтях М.Н. Осипової та В.О. Авдєєва, опублікованих пізніше, були порушені питання щодо реформи вищого військового керування після двох знакових подій у воєнній історії Росії – Кримської і російсько-японської воєн [13; 14]. Історія ГШ із перспективою на сучасний його стан розглянута в публікаціях О.В. Кириліна й О.І. Грибкова [15; 16]. Авторами коротко простежена історія ГШ, розглянуті його роль і значення в складі Військового міністерства.
        
Однієї з найважливіших функцій ГШ була зовнішня розвідка. У 1996 р. був виданий перший том "Очерков истории росийской внешней разведки", у якому значне місце приділене цій раніше малодослідженій функції ГШ [17]. У роботі докладно розглянута організація розвідки в період російсько-турецької 1877-78 р. і російсько-японської 1904-1905 р. воєн, приділена належна увага окремим її творцям (зокрема, П.Д. Паренсову – воєнному агенту в Румунії й одному з організаторів російської розвідки до і під час російсько-турецької війни). Окремо досліджена до цього майже не розроблена тема розвідки Росії в Індії та Тибеті наприкінці ХІХ-початку ХХ ст.Однак автори даних нарисів мало уваги приділяють структурної організації зовнішньої розвідки в ХІХ в.
Вивченню розвідорганів у структурі ГШ присвячені статті Л. Корзуна, І. В. Дерев'янко, М. Алексєєва, О. Ю. Шелухіна, [18; 19; 20; 21; 22]. Автори досліджують різні аспекти діяльності ГШ та його офіцерів по збору й аналізу даних про можливих і реальних супротивників імперії. Зокрема, ними розглянуті стан російської зовнішньої розвідки перед Першою світовою війною, її організація, структура, принципи діяльності, приділена увага ролі окремих представників ГШ у здійсненні розвідувальних функцій, у тому числі й у Туреччині. Окремо варто відзначити статтю О.І. Лосєва і В.І. Казакова в якій вперше в радянській і пострадянській історичній літературі дані історичний нарис і проаналізована діяльність корпуса військових топографів, що був складовою одиницею ГШ і одним з каналів збору розвідданих [23].
 
Основним постачальником кадрів для ГШ була створена в 1832 р. Миколаївська Академія Генерального штабу. Загальні відомості про її функціонування та реформування містяться в зазначених роботах В.А. Зайончковського і Л.Г. Безкровного, а також у статті С.Д. Морозова [7; 9; 24]. Дослідження ще однієї функції Академії – наукової – міститься в публікаціях В.О. Авдєєва, у яких автор аналізує воєнно-історичні дослідження, а також дає короткий історичний нарис розвитку вищезгаданого навчального закладу [25; 26].
Певний інтерес становлять дослідження, присвячені персоналіям. На жаль, у радянській історичній літературі роль окремих особистостей – представників ГШ – у здійсненні зовнішньополітичного курсу Російської імперії не знайшла належного висвітлення. Можна виділити лише статті А. Барбасова про М.М. Обручева і науково-популярну роботу Ю.А. Костіна про М.Д. Скобелєва, для якої характерна ідеалізація автором свого героя [27; 28]. Сучасна російська історіографія намагається ліквідувати цю прогалину. Зокрема, у 90-і роки з'явилися статті В.М. Хевроліной про М.П. Ігнатьєва, І.В. Образцова про О.Є. Єдрихіна, О.В. Зотова про О.Є. Снесарева [29; 30; 31]. Крім того, у 2000 році вийшла у світ науково-популярна робота "Білі генерали", що містить, зокрема, біографії офіцерів ГШ Л.Г. Корнілова, А.І. Денікіна і М.М.  Юденича [32]. Окремо відзначимо монографію О.Р. Айрапетова про видатного військового діяча Росії М.М. Обручева, який очолював у 1881-1897 рр. ГШ, у якій автор намагається показати дійсне значення даної особистості в розвитку військового мистецтва і військового керування Російської імперії, зокрема, розглядаючи його роль у підготовці планів російсько-турецької війни 1877-1878 рр. [33].
 
Історично склалося так, що ГШ був основним органом, що планував воєнні операції і займався зовнішньою військовою розвідкою. Протягом XIX – початку ХХ ст. одним з найважливіших напрямків у зовнішній політиці Росії були її відносини з Туреччиною. Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. змусила Росію майже на 20 років припинити активну політику у відношенні володінь Османської імперії. Однак це не заважало вивчати військовий стан ймовірного супротивника, а також театр можливих бойових дій. В історичній літературі аналіз робіт офіцерів ГШ на території Османської імперії в період з 1856 по 1877 рр. даний в історіографічній роботі Б.М. Данцига [34]. Автор – на відміну від багатьох дослідників – чітко розрізняє офіцерів ГШ і армійських офіцерів. Зокрема, розглянута діяльність генштабістів по збиранню розвідданих, складанню карт, а також їхній внесок у науку. Окремі відомості про діяльність офіцерів ГШ (насамперед на Балканському півострові, де вони здійснювали розвідувальні функції, були воєнними агентами, інструкторами) містяться в колективних працях "Болгаро-российские общественно-политические связи. 50-70-е гг. XIX в.", "Международные отношения на Балканах. 1856-1878 гг. ",  а також у дослідженні Л.І.  Нарочницької, у статтях В.Виноградова й О.В. Карасьова [35; 36; 37; 38; 39]. Однак автори вищевказаних робіт не загострюють увагу на офіцерах ГШ, найчастіше не відрізняючи їх від інших офіцерів.
 
Найбільше висвітлена в радянській історіографії діяльність офіцерів ГШ у період Східної кризи 1875-1878 р. Зокрема, організація розвідки в Болгарії напередодні російсько-турецької війни 1877-1878 рр., розглянута в першому розділі роботи А.А. Улуняна й у дослідженні "Болгаро-российские общественно-политические связи. 50-70-е гг. XIX в." [40,С.27-45; 33,С.206-211]. Особистості М.Д. Артамонова та його ролі в створенні розвідувальної мережі на Балканському театрі воєнних дій присвячена стаття М.О. Стародимова [41]. М.Д. Артамонов був, поряд з П.Д. Паренсовим, організатором розвідки Дунайської армії в період російсько-турецької війни 1877-1878 р., а в 60-х - першій половині 70-х рр. ХІХ ст. займався складанням карти Азіатської Туреччини, для чого неодноразово таємно бував на території останньої[41,С.48].Відомості про участь ГШ у формуванні Болгарського ополчення містяться в колективних працях "Вековая дружба, боевое содружество" і "Росия и освобождение Болгарии" [42, С.48-49; 43, С.147]. Офіцери ГШ О.О. Боголюбов і Г.І. Бобриков були представниками Росії на Берлінському конгресі, що позбавив Росію її перемоги у війні з Туреччиною. Їхня участь у роботі конгресу, його комісій, позиція по основних питаннях розглянуті в монографії С.Л. Чернова [44,С.100-110].
 
По закінченні війни 1877-1878 рр. Росія змушена була будувати свою зовнішню політику на Балканах виходячи з нових реалій. Зокрема це було зв'язано з появою нових незалежних держав. Однак спеціального дослідження про роль ГШ у 80 рр. XIX ст. – початку ХХ ст. у цьому регіоні немає. Деякі дані про діяльність офіцерів ГШ (насамперед у Болгарії) містяться в роботах В.О. Жебокрицького, О.К. Мартиненка, В.М. Хвостова[45, С.165-170; 46, С.69-70, 84-85; 47, С.210-215]. Окремо відзначимо дослідження Ю.А. Писарєва, що дає уявлення про способи планування і реалізації ГШ зовнішньополітичного курсу Російської імперії на Балканах напередодні Першої світової війни [48].
 
Наприкінці ХІХ ст. Росія втрутилася у боротьбу за перерозподіл сфер впливу в Африці. Зв'язки Російська імперія тут мала лише з Абіссінією (нинішня Ефіопія), оскільки це була єдина незалежна держава на континенті (за виключенням Ліберії), до того ж православна. В інших країнах російська військова присутність була мінімальною. Відносини з Абіссінією стали налагоджуватися з другої половини 80-х рр. XIX ст. Важливу роль у їхньому становленні і зміцненні зіграв ГШ, що посилав в Абіссінію офіцерів з різними цілями. Зокрема, опис експедицій О.К. Булатовича і Л.К. Артамонова міститься в передмові до спогадів О.К. Булатовича [49]. Науковий внесок останнього у вивчення Африки відзначений у роботі М.П. Забродської [50]. Короткі відомості про експедиції представників ГШ в Абіссінію в 80-х рр. XIX ст. – напочатку ХХ ст. містяться в працях І.І. Васіна і Г.В. Ципкіна, а також у статті О. Хренкова [51,С.149-217; 52,С.200-201,228-231,250-255; 53,С.64-65; 54]. Окремо відзначимо статті О. Хренкова про О.В. Машкова і М.С. Леонтьєва. У першій з них наведено опис двох експедицій О.В. Машкова до Абіссінії, у тому числі завданнь, що були поставлені  Військовим міністерством, з якими він успішно справився [55]. Друга стаття присвячена вдалій кар'єрі при дворі абіссінського негуса поручика М.С. Леонтьєва, що у 1894 р. організував експедицію в Абіссінію [56]. Передбачалося, що остання "доставить військовому міністерству цікавлячі його дані про Ефіопію і Судан" [56,С. 35].
 
Відомості про інші країни Африки Військове міністерство одержувало різними способами, зокрема, через воєнних агентів у країнах-метрополіях. Так, наприклад, у статті Г.А. Нерсесова повідомляється про звіти воєнного агента в Лондоні генерал-майора ГШ К.К. Ланца щодо підготовки британської агресії в Єгипет у 1882 р. [57]. Ще одним засобом одержання інформації було відрядження офіцерів ГШ на місце подій, найчастіше таємні. У статті Н.Г. Хмельової розглянуті такі експедиції офіцерів ГШ до Алжиру з науковими і розвідувальними цілями: В.М. Анічкова та О.І. Беренца в 1856 р., О.І. Макшеєва в 1858 р., О.М. Куропаткіна в 1874 р., М. Венюкова в 1881 р. [58]. У вищезгаданій роботі Б.М. Данцига також міститься опис поїздки капітана ГШ О.М. Куропаткіна в Алжир у 1874 р. [34,С.311-313]. Автори вищезгаданих досліджень докладно описують експедиції офіцерів ГШ, дають оцінку роботі, виконаної їх учасниками (насамперед наукової), а також зупиняються на працях, написаних останніми за підсумками їхніх поїздок.Автори при дослідженні експедицій торкнулися і питання про відношення останніх до ГШ.
 
Зацікавленість у ГШ викликала англо-бурська війна 1899-1902 р. Багато в чому це було пов'язано з новизною методів ведення війни. Участі офіцерів ГШ і ролі ГШ в організації збирання даних про війну присвячені роботи Г.В. Шубіна [59; 60]. Автор на основі матеріалів ЦДВІА РФ дослідив участь російських добровольців в англо-бурській війні 1899-1902 рр., організацію ГШ відряджень своїх представників як у британську армію, так і до бурів з метою збору інформації, дав аналіз діяльності офіцерів-розвідників і даних, що добувалися ними.
 
Таким чином, необхідно відзначити, що вивчення ГШ і діяльності його офіцерів в Османській імперії й в Африці в радянській історіографії широко почалося лише в другій половині 80-х рр. ХХ ст. Роботи, що були до цього, за винятком статей А.Г. Кавтарадзе, не приділяли належної уваги даному питанню. У 80-90-і рр. з'явилися статті і монографії, у яких ГШ, його функції, зміни в структурі, зовнішньополітична діяльність освітлені спеціально, на основі архівних документів. У цілому, незважаючи на те, що історіографія розглянутої теми широка, велика частина питань, - наприклад,  про те, як використовувалися дані, що збиралися офіцерами ГШ, правлячими колами Росії, яку роль відігравав ГШ у формуванні зовнішньої політики та ін. - вимагають подальшої розробки.
 
Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.- Х., 2002. – № 566. Історія. – Вип. 34. – С. 187-196.
 

кандидат исторических наук, доцент кафедры всемирной истории Харьковского национального педагогического университета имени Г.С. Сковороды
 
Материал прислан автором порталу "Россия в красках" 4 февраля 2011 года
 

          ЛІТЕРАТУРА
 
1. Кавтарадзе А. Из истории русского Генерального штаба // Военно-исторический журнал. - 1971. - № 12.- С. 75-80.
 
2. Кавтарадзе А. Из истории русского Генерального штаба // Военно-исторический журнал. - 1972. - № 7. - С. 87-92.
 
3. Кавтарадзе А. Из истории русского Генерального штаба (1909 -июль 1914 гг.) // Военно-исторический журнал. - 1974. - № 12.- С. 80-86.
 
4. Кавтарадзе А. Из истории русского Генерального штаба (август 1914 года-май 1918 года) // Военно-исторический журнал. - 1976. - № 3. - С. 103-109.
 
5. Кавтарадзе А. Войсковое управление Генерального штаба русской армии // Военно-исторический журнал. - 1978. - № 6. - С. 77-82.
 
6. Зайончковский П. Военные реформы 1860-1870 годов в России. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1952. - 370 с.
 
7. Зайончковский П.А. Самодержавие и русская армия на рубеже XIX – ХХ столетий. 1881-1903. - М.: Мысль, 1973. - 351 с.
 
8. Зайончковский П.А.Офицерский корпус русской армии перед первой мировой войной // Вопросы истории. - 1981. - № 4. - С. 21-29.
 
9. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в ХІХ веке: военно-экономический потенциал России. - М.: Наука, 1973. - 616 с.
 
10. Бескровный Л.Г. Армия и флот России в начале ХХ в. Очерки военно-экономического потенциала. - М.: Наука, 1986. - 238 с.
 
11. Ростунов И.И. Русский фронт первой мировой войны. - М.: Наука, 1976. – 387 с.
 
12. Деревянко И.В. Мозг армии (Корпус офицеров Генерального штаба к началу ХХ столетия) // Военно-исторический журнал. - 1989. - № 10. - С. 79-80
 
13.Осипова М.Н. После Крымской войны // Военно-исторический журнал. - 1992. - № 2. - С. 4-13.
 
14. Авдеев В.А. После Мукдена и Цусимы // Военно-исторический журнал. - 1992. - № 8. - С. 2-9.
 
15. Кирилин А.В. Возрождение традиций офицеров Генерального штаба // Военно-исторический журнал. - 1999. - № 4. - С. 79-81.
 
16. Грибков А.И. Генеральный штаб: история и перспективы // Военно-исторический журнал. - 2001. - № 9. - С. 4-14.
 
17. Очерки истории российской внешней разведки.- Т. 1. - М.: Международные отношения, 1996. - 240 с.
 
18. Корзун Л. Разведка в русской армии в Первой мировой войне // Военно-исторический журнал. - 1981. - № 4. - С. 60-65.
 
19. Деревянко И.В. Русская агентурная разведка в 1902-1905 гг. // Военно-исторический журнал. - 1989. - № 5. - С. 76-78.
 
20. Деревянко И., Шаров А. Щупальца спрута // Тыл вооружённых сил. - 1990. - № 8.- С. 64-66.
 
21. Алексеев М. По ту сторону фронта. Военная разведка России накануне Первой мировой войны // Родина. - 1994. - № 8. - С. 82-87.
 
22. Шелухин А.Ю. Разведывательные органы в структуре высшего военного управления Российской империи начала ХХ века (1906-1914 гг.) //Вестник Московского университета. Серия 8. История. - 1996. - № 3. - С. 17-31.
 
23. Лосев А.И., Казаков В.И. Корпус военных топографов // Военно-исторический журнал. - 1992. - № 10. - С. 79-82.
 
24. Морозов С.Д. Военное образование в России на рубеже ХІХ-ХХ вв. // Военно-исторический журнал. - 1998. - № 5.- С. 83-91.
 
25. Авдеев В.А. Военно-исторические исследования в русской армии(вторая половина XIX - нач. ХХ в.) // Военно-исторический журнал. - 1986. - № 3.- С. 81-84.
 
26. Авдеев В.А. Военно-исторические исследования в Академии Генерального штаба русской армии // Военно-исторический журнал.-1987.-№12.- С. 77-80.
 
27. Барбасов А. Русский военный деятель Н.Н. Обручев // Военно-исторический журнал. - 1973. - № 8. - С. 100-105.
 
28. Костин Б.А. Скобелев. - М.: Патриот, 1990. - 175 с.
 
29. Хевролина В.М. Российский дипломат граф Н.П. Игнатьев // Новая и новейшая история. - 1992. - № 1. - С. 136-153.
 
30. Образцов И.В. Алексей Вандам: "Англия начнёт войну лишь в том случае, если ей удастся вовлечь в неё Россию…" // Военно- исторический журнал. - 2001. - № 7. - С. 66-72; № 8. - С. 59-63.
 
31. Зотов О.В. "Никогда не считая числа врагов и не смущаясь ничтожеством своих сил…". Научный вклад генерал-лейтенанта А.Е. Снесарева в геополитику и высшую стратегию // Военно-исторический журнал. - 2001. - № 9. - С. 30-34.
 
32. Белые генералы.- Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. - 416 с.
 
33. Айрапетов О.Р. Забытая карьера "русского Мольтке". Николай Николаевич Обручев (1830-1904). - Спб.: Алетейя, 1998. - 314 с.
 
34. Данциг Б.М. Ближний Восток в русской науке и литературе (дооктябрьский период).- М.: Наука, Главная редакция восточной литературы, 1973. - 434 с.
 
35..Болгаро-российские общественно-политические связи. 50-70-е гг. XIX в. - Кишинёв: Штиинца, 1986. - 266 с. .
 
36. Международные отношения на Балканах. 1856-1878 гг. - М.: Наука, 1986.-415 с.
 
37. Нарочницкая Л.И. Россия и отмена нейтрализации Чёрного моря. 1856-1871. К истории Восточного вопроса. - М.: Наука, 1989. - 224 с.
 
38. Виноградов В.И. Боевое содружество народов России и Балканских стран в период русско-турецкой войны 1877-1878 гг. // Военно-исторический журнал. - 1974. - № 1. - С. 86-91.
 
39. Карасёв А.В. Россия и военные силы первого Балканского союза // Военно-исторический журнал. - 1997. - № 1.- С. 80-85.
 
40. Улунян А.А. Болгарский народ и русско-турецкая война 1877-1878 гг. - М.: Наука, 1971. - 206 с.
 
41. Стародымов Н.А. Отважный разведчик Николай Артамонов задолго до войны сформировал разведывательную сеть в Турции // Военно-исторический журнал. - 2001. - № 10. - С. 47-51.
 
42. Россия и освобождение Болгарии. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1982. - 190 с.
 
43. Вековая дружба, боевое содружество. - М.: Воениздат, 1980. – 336 с.
 
44. Чернов С.Л. Россия на завершающем этапе восточного кризиса 1875-1878 гг. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1984. - 144 с.
 
45. Жебокрицкий В.А. Болгария накануне Балканских войн 1912-1913 гг. - К.: Изд-во Киевского ун-та, 1960. - 250 с.
 
46. Мартыненко А.К. Русско-болгарские отношения накануне и в период революции 1905-1907 г.г. - К.: Вища школа, 1974. - 176 с.
 
47. Хвостов В.М. Проблемы истории внешней политики России и международных отношений в конце ХІХ - нач. ХХ в. Избранные труды. - М.: Наука, 1977. - 404 с.
 
48. Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне первой мировой войны. - М.: Наука, 1985. - 285 с.
 
49. Булатович А.К. С войсками Менелика ІІ. - М.: Наука, 1971. - 352 с.
 
50. Забродская М.П. Русские путешественники по Африке. - М.: Государственное издательство географической литературы, 1955. - 88 с.
 
51. Васин И.И. Политика капиталистических держав в Эфиопии 80-90-е годы ХІХ века). - М.: Наука, 1974. - 223 с.
 
52. Цыпкин Г.В. Эфиопия: от раздробленности к политической централизации (вторая половина XIX-начало ХХ в.). - М.: Наука, 1980. - 309 с.
 
53. Цыпкин Г.В. Эфиопия в антиколониальных войнах. - М.:Наука, 1988.- 312 с.
 
54. Хренков А. Россия и Эфиопия. Сто лет дипломатических отношений // Азия и Африка сегодня. - 1998. - № 4. - С. 52-59.
 
55. Хренков А.В. Машков в Эфиопии (между подвигом и авантюрой) // Вопросы истории. - 1999. - № 2. - С. 123-137.
 
56. Хренков А. Африканское генерал-губернаторство поручика Н.С. Леонтьева // Азия и Африка сегодня. - 2001. - № 4. - С. 35-44.
 
57. Нерсесов Г.А. К истории британской интервенции в Египте в 1882 г. // В кн.: История Африки. Сборник статей. - М.: Наука, 1971. - С. 146-198.
 
58. Хмелёва Н.Г. Национально-освободительное движение в Алжире в XIX в. в работах русских современников событий (1840-1880) // В кн.: Вопросы африканской истории. Сборник статей. - М.: Наука, 1983. - С. 172-180.
 
59. Шубин Г.В. Участие российских подданных в англо-бурской войне (1899-1902 гг.) // РАН, Труды института Африки, серия «Источники, историография, документы». - Т. 2. - М., 1999. - 132 с.
 
60. Шубин Г. В. "Желаю отправиться в Южную Африку…" Участие русских офицеров-добровольцев в англо-бурской войне 1899-1902 гг. // Военно-исторический журнал. - 2001. - № 1. - С. 65-75; № 2. - С. 67-77.
 
 
 

[версия для печати]
 
  © 2004 – 2015 Educational Orthodox Society «Russia in colors» in Jerusalem
Копирование материалов сайта разрешено только для некоммерческого использования с указанием активной ссылки на конкретную страницу. В остальных случаях необходимо письменное разрешение редакции: ricolor1@gmail.com