Протягом XIX – початку ХХ ст. Російська імперія проводила активну зовнішню політику практично у всіх регіонах світу. Однак найбільш послідовні кроки (за винятком Європи) робилися в Азіатському регіоні, що цікавив Росію в плані можливості здійснення тут колоніальних придбань, а також зміцнення свого політичного впливу на противагу іншим великим державам (насамперед Великiй Британії). Значну роль у здійсненні зовнішньополітичного курсу імперії в регіоні відіграв Генеральний штаб (далі – ГШ) та його офіцери. Організація зовнішньої розвідки, участь офіцерів ГШ в реалізації зовнішньої політики Росії в Середній Азії в 30-90-ті рр. ХІХ ст. становлять великий науковий інтерес. Актуальність теми посилюється також відсутністю комплексного дослідження цієї проблематики. Найбільш значним дослідженням є праця М. Алєксєєва, в якій розглянуто структуру ГШ та його функції. Основну увагу автор приділяє маловивченій до цього темі – військовій розвідці ¹. Цікаві відомості щодо діяльності офіцерів ГШ у розглянутому регіоні містяться в першому томі нарисів з історії російської зовнішньої розвідки ². Однак головною вадою цього дослідження є поверховість викладення матеріалу. Окремі відомості щодо діяльності офіцерів ГШ є в багатьох працях, що присвячені відносинам Росії з державами Середньої Азії, але їх автори не загострюють увагу на ролі генштабистів у здійсненні зовнішньої політики імперії.

 

При написанні статті автором були використані опубліковані збірники документів, донесення, спогади офіцерів ГШ, а також документи, що знаходяться в Російському державному воєнно-історичному архіві (далі – РДВІА) (м. Москва).

 

Мета даної статті – висвітлити діяльність офіцерів ГШ щодо здійснення зовнішньої політики Російської імперії в Середній Азії (нинішні Казахстан, Киргизія, Туркменія, Таджикистан, Узбекистан). Хронологічно стаття охоплює період з 1832 р., коли була здійснена кардинальна реформа ГШ, до кінця 90-х років ХІХ століття, тобто до завершення розмежування Росії в Центральній Азії.

 

Після остаточного підкорення Росією Кавказу, на початку 60-х рр. постало питання про контроль над Каспійським морем та його узбережжям, а також над середньоазіатськими ханствами в цілому. Таким чином, одним з найважливіших напрямів у зовнішній політиці Росії в другій половині XIX ст. стало азіатське. Середня Азія відігравала особливу роль, оскільки тут зосереджувалися значні економічні інтереси. Якщо на європейських ринках Росія виступала як аграрна держава, то на ринки середньоазіатських ханств (Хіва, Бухара, Коканд) вона постачала промислові товари, вивозячи звiдси сировину. Роль Середньої Азії, особливо в політичному відношенні, зросла після Кримської війни 1853-56 рр., коли Росія, прагнучи забезпечити свої інтереси, вимушена була перенести увагу на цей регіон. Вона переслідувала дві основнi мети: економічну (приєднання нових ринків і відкриття шляху до ринків власне Центральної Азії) і політичну (гра на так званій «російській загрозі Індії», а також боротьба за вплив у Персії, Афганістані та Китаї).

 

У науковій літературі має місце дискусія щодо питання про те, які були головні причини просування Росії в Середню Азію. Н.А. Халфін вважав, що головними мотивами середньоазіатської політики Росії в 60-70-х рр. ХІХ ст. були економічні потреби російського капіталізму ³. Іншого погляду дотримуються Г.А. Хідоятов, М.К. Рожкова, Н.С. Кіняпіна та ін. Вони вважають, що до 90-х рр. ХІХ ст. економічні стимули не мали самостійного значення, а головною причиною дій Росії в Середній Азії був фактор політичної агресії Великої Британії на Середньому Сході ⁴. У боротьбі за Середню Азію Росія неминуче повинна була зіткнутися (і зіткнулася) з Великою Британією, що переслідувала ті ж цілі. По суті, це було перенесення боротьби між великими державами з Європи в Азію. Загалом, можна зазначити, що перевага економічних або політичних інтересів Росії в Середній Азії залежала від міжнародного становища. Так, до Кримської війни 1853-56 рр. спостерігалася тенденція до висунення на перший план економічних чинників, а з кінця 1850-х рр. і приблизно до кінця 1870-х – політичних (передусім – тиск на Велику Британію з метою зробити її більш податливою при розв'язанні питання про Протоки). Після остаточного підкорення Середньої Азії знову переважають економічнi інтереси.

 

Значну роль у здійсненні зовнішньої політики Росії в регіоні, що розглядається в даній статті, відіграли офіцери ГШ. Слід зазначити, що як орган військового управління і командування в складі військового міністерства (далі – ВМ), що здійснював також і військове управління, ГШ був створений у 1763 році з реорганiзованної квартирмейстерської частини. Аж до реформ 60-х рр. XIX ст. під ГШ російської армії розуміли орган військового управління в складі ВМ, що носив різні найменування: Свита його величності по квартирмейстерській частині (1796 р.), Департамент ГШ (1832 р.), Головне управління ГШ (1863 і 1905 рр.) ⁵.

 

Що стосується функцій ГШ, то він служив, по-перше, допоміжним органом управління військами; по-друге, центром для занять військово-науковими роботами, необхідними для підготовки до війни та її проведення; по-третє, використовувався для завідування тими галузями діловодства, які за своїм характером вимагали особливої військової підготовки. Для виконання цих завдань у ВМ і у військах передбачалися спеціальні штабні посади, що підлягали заміщенню офіцерами ГШ. Офіцерами ГШ називалися офіцери, що закінчили курс Академії ГШ і проходили службу в ГШ (в центральному або військовому управліннях). Відновлений у 1832 р. як допоміжний орган у складі ВМ, ГШ після реформ 60-х рр. ХІХ ст. поступово перетворюється на орган центрального військового управління ⁶. За участю офіцерів ГШ розроблялися плани підкорення Середньої Азії, експедицій до мiсцевих ханств, здiйснювалася аналітична робота. Офіцери ГШ, часто в тісній співпраці з Російським географічним товариством та Міністерством закордонних справ, здійснювали розвідувальну діяльність, а під час військових дій по приєднанню Середньої Азії були їх безпосередніми учасниками.

 

З діяльністю ГШ була пов'язана зовнішня розвідка. До реформ 60-х рр. XIX ст. ця галузь військового мистецтва фактично не мала системної організації. Збиранням даних про передбачуваного противника займалися офіцери, що відряджалися за кордон ВМ; до розвідувальної роботи залучалися співробітники міністерства закордонних справ та інших відомств, які перебували за межами імперії ⁷. У другій половині XIX ст., за рішенням військового міністра графа О.І. Чернишова, до дипломатичних місій були прикріплені офіцери ГШ (т.з. військові агенти, першу інструкцію для яких затвердив Олександр II у 1857 р.) ⁸. З 1864 р. вони отримали офіційний статус військових уповноважених. Користуючись всіма правами дипломатичного корпусу, вони займалися вивченням армій і військової справи в країнах, до яких були відряджені. Існували також негласні військові агенти, що відряджались в пункти, де не можна було призначити офіційного аташе. При цьому вдавалися до допомоги Міністерства закордонних справ, яке призначало фіктивно офіцерів, що виходили у відставку, на посади консулів і віце-консулів. Розвідкою займалися також штаби військових округів ⁹.

 

Протягом XIX ст. загальне керівництво розвідувальною службою поступово переходило з рук військового командування до генерал-квартирмейстерської частини ВМ; і на другу половину сторіччя на чолі її перебувало генерал-квартирмейстерство, а на місцях – штаби військових округів і військові агенти за кордоном, які керували таємною агентурою. Крім цього, широко застосовувалися офіційні та секретні відрядження офіцерів за кордон. Останні не користувалися дипломатичною недоторканістю і діяли на свій страх і ризик. Розвідники нижчого рівня (тобто ті, що виконували «чорнову роботу» по збиранню інформації) поділялися на два типи: тих, хто працював з ідейних міркувань, і платних агентів, так званих «конфідентів» ¹⁰.

 

У ході військової реформи 1860-70-х рр. у російській армії були створені територіальні органи військового керування – військові округи. Введення окружної системи викликало створення спеціальних органів військової розвідки в штабах військових округів, на які були покладені функції організації і ведення розвідки збройних сил держав, що мали спільний кордон з територією округу. Органи розвідки в округах і підлеглих їм з'єднаннях комплектувалися офіцерами ГШ. У кожному армійському корпусі було чотири посади ГШ: начальника штабу, старшого ад'ютанта і двох офіцерів для доручень. У дивізії, у свою чергу, було по дві посади ГШ: начальника штабу і старшого ад'ютанта. У штабі кожної окремої бригади була передбачена одна посада офіцера ГШ – начальника штабу ¹¹. Передбачалося, що офіцери на посадах ГШ у штабах з'єднань повинні організовувати і вести розвідку. Збиранням відомостей щодо середньоазіатських ханств до 1867 р. займалося управління генерал-квартирмейстера штабу Окремого Оренбурзького корпусу (далі – ООК), а зі створенням Туркестанського військового округу функція збору інформації перейшла до штабу останнього ¹².

 

Російський уряд виявляв інтерес до Середньої Азії з кінця XVIII ст., але до кінця 30-х рр. XIX ст. він не мав системного характеру. Основними провідниками політики імперії в даному регіоні були купці і вчені. Становище змінилося з призначенням Оренбурзьким генерал-губернатором В.О. Перовського – діяльної людини, зацікавленої у посиленні ролі Росії в сусідніх з нею ханствах. Він вивчав стан торгівлі ханств, їх відносини з Великою Британією, географічні особливості, можливість звільнення російських полонених з Хіви і Бухари ¹³. На рішення цих завдань були скеровані розвідувальні експедиції, споряджені новим генерал-губернатором (П.І. Демезона, Я. Віткевича та ін.). У 1834-46 рр. досліджувалася передусім північ Середньої Азії. Займалися цим офіцери і топографи створеного у 1830 р. ООК. Основним завданням у цей період було складання карт регіону, тому за розпорядженням В.О. Перовського офіцери Корпусу військових топографів, а також офіцери ГШ, які знаходилися в розпорядженні ООК, робили топографічну зйомку Оренбурзької прикордонної лінії, а також супроводжували місії до ханств ¹⁴.

 

Паралельно В.О. Перовський вирішив вивчити можливість розширення території імперії в районі узбережжя Каспійського моря. У 1836 р. була організована торгівельно-наукова експедиція на чолі з натуралістом Г.С. Кареліним, що мала на меті «…визначити берегові межі між Персією і землями, що зайняті туркменами, оглянути східний берег Каспійського моря і увійти в торгівельні стосунки з прибережними туркменами» ¹⁵. У її складі перебувала група топографів, очолювана капітаном ГШ І.Ф. Блаламбергом. По закінченні експедиції Г.С. Карелін і І.Ф.Блаламберг подали журнали і рапорти, в яких мiстився докладний опис узбережжя Каспійського моря від Астрабадської затоки до Тюб-Караганського мису. Також були зібрані цінні етнографічні, економічні та інші матеріали ¹⁶. На основі цієї і наступної експедицій у Середню Азію, І.Ф. Блаламберг, у середині 50-х рр. у "Записці про значення для Росії Каспійського моря, як торгiвельного шляху в Центральну Азію" детально проаналізував можливі вигоди від просування Росії в Середню Азію і, ґрунтуючись на своєму досвіді, дійшов висновку, що "... Росія повинна звернути свій погляд на Азію, як ринок важливий і великий" ¹⁷.

 

У відносинах з середньоазіатськими країнами одним з основних питань було зниження мита з російських купців. Для його вирішення в 1839 р. до Бухари була відправлена місія на чолі з Є.П. Ковалевським, а В.О. Перовський очолив взимку того ж року воєнний похід проти Хіви. У обох випадках російськi представники зазнали невдачі ¹⁸. У той же час, свої дії в Середній Азії активізувала Велика Британія. До ханств і сусідніх з ними країн здійснили подорожі розвідувального характеру майор Тодд у 1839 р., капітан Аббот в 1840 р. та інші англійські офіцери. Основною метою британського уряду було бажання зміцнити свої позиції в Афганістані і через нього впливати на Середню Азію ¹⁹.

 

Поразка воєнної експедиції змусила В.О. Перовського діяти іншими методами. Цьому чималою мірою сприяли і правителі Хіви і Бухари, які переслідували економічні цілі (війна 1839 р. негативно позначилася на хівинській економіці, зокрема) та побоювалися посилення англійського впливу. До Росії для переговорів у 1840 р. були послані представники правителів ханств, що змусило уряд імперії розробити загальну програму дій. Програма була розроблена міністром закордонних справ К.В. Нессельроде спільно з В.О. Перовським. Для її реалізації в 1841 р. до Бухари була відряджена місія гірського інженера К. Бутеньова, а до Хіви – посольство капітана ГШ П. Никифорова ²⁰. Експедиції К. Бутеньова ставилося завдання сприяння в пошуку дорогоцінних металів, збирання відомостей про ханство і укладення договору про дружні відносини з Росією ²¹. Метою посольства П. Никифорова було встановлення вигідних умов торгівлі Росії з Хівою, отримання допуску в ханство постійного агента імперії, а також збирання топографічного матеріалу. До обох місій був прикомандирований загін топографів, очолюваний полковником ГШ І.Ф. Блаламбергом ²². Прийняття Хівою пропозицій Росії належало оформити юридичним документом, т. з. «обов'язковим актом». 23 травня 1841 р. обидва посольства виїхали з Оренбургу до ханств. Частину шляху вони пройшли разом, але потім розділилися.

 

Незважаючи на багатий топографічний матеріал, зібраний експедицією К. Бутеньова, головне завдання не було вирішено, оскільки восени 1841 р. правитель Бухарського ханства Насрулла вдало завершив війну з Кокандом, підняв свій авторитет і вів переговори з російськими представниками з позицiї переможника, роблячи наголос на те, які вигоди будуть ханству з угод, що пропонуються. У результаті договір не був укладений ²³.

 

Друге посольство в складі П. Никифорова і поручика Аїтова прибуло в серпні 1841 р. до Хіви. Правитель ханства зробив представникам Росії урочистий прийом. Протягом місяця відбувалися зустрічі між П. Никифоровим і ханом Аллакулі, але розв'язання основних питань останнім затягувалося. У результаті, хан вирішив не підписувати «обов'язкового акту». 26 жовтня відбулася прощальна аудієнція: П. Никифорову видали сім російських полонених і він залишив межі Хіви ²⁴. Його супроводжували представники хана, з якими він у грудні 1841 р. приїхав до Оренбургу. За розпорядженням В.О. Перовського П. Никифоров з листами хана поїхав до столиці, тоді як хівинці тимчасово залишилися в Оренбурзі. Однак в дорозі П. Никифоров захворів і помер. За його паперами був відправлений підполковник ГШ Г.І. Данилевський. У своїх листах Аллакулі повідомляв, що, як і раніше, прагне до дружби з Росією, а конкретні пропозиції повинні були передати його посланці ²⁵. У березні 1842 р. посланців хівинського хана було запрошено до Санкт-Петербургу, де вони запропонували свої умови взаємовідносин з Росією, які загалом влаштували російський уряд ²⁶. Розходження було лише в розмірах мита на російські товари і не була дана відповідь на спроби царської влади обмежити вплив Хіви на казахські племена. Тому мiнiстерство закордонних справ організувало до ханства нове посольство для проведення другого туру переговорів. За рекомендацією В.О. Перовського функції дипломатичного агента були покладені на підполковника ГШ Г.І. Данилевського. Міністр спеціально зробив застереження, що переговори «наіпаче відносяться до торгівлі» (стягування одноразового п’ятипроцентного мита з номінальної вартості російських товарів). У разі незгоди хана підписати «обов'язковий акт», фіксація домовленості могла бути здійснена у вигляді листа або фірмана Аллакулі. Питання про кордони впливу пропонувалося відкласти. Г.І. Данилевський повинен був також спробувати добитися звільнення полонених персів, щоб уникнути невигідної для Росії війни між двома азіатськими країнами ²⁷.

 

1 серпня 1842 р. Г.І. Данилевський виїхав з Оренбургу в супроводі натураліста, чиновника Оренбургської прикордонної комісії, двох топографів і конвою з козаків. 17 вересня експедиція прибула до Хіви і була розміщена в місті Ташаузі. Хан в цей час був відсутній – очолював воєнні дії проти Бухарського ханства. Наприкінці жовтня, не досягши успіху, він повернувся в Хіву. Переговори розпочались, але 23 листопада Аллакулі помер. Його місце на престолі зайняв син Рахимкул, який виявився більш податливим, нiж його батько. 27 грудня 1842 р. він підписав «обов'язковий акт», дев'ять пунктів якого передбачали відмову Хіви від ворожих дій проти Росії, обіцянку не тримати в неволі російських полонених, не давати притулку утікачам і бунтівникам ²⁸. Товари, що привозяться з Росії, передбачалося обкладати протягом одного року митом, що не перевищував 5% їх дійсної вартості. Каравани, що перетинали Сирдар’ю на шляху в Бухару і Коканд і зворотньо, взагалі не підлягали обкладанню митом. Росія, зі свого боку, зобов'язалася забути ворожі дії Хіви в минулому і надати торговцям ханства всі пільги, якими користувалися купці інших азіатських володінь ²⁹. Учасники посольства Г.І. Данилевського, крім дипломатичної діяльності, займалися дослідницькою роботою, склавши карту Аральського моря і Хівинського ханства, провівши його комплексне географічне дослідження ³⁰.

 

Незважаючи на невирішеність проблеми розмежування сфер впливу в Казахстані і питання щодо перебування в Хіві постійного представника Петербургу, підписаний договір мав велике значення, оскільки був першим і єдиним повністю оформленим договором Росії з середньоазіатськими ханствами. Однак реальне значення «акту», як виявилося пiзнiше, було не велике. У 1845 р. Рахимкул помер, а з вступом на престол його брата Мухаммеда-Аміна (1845-1855) текст «обов'язкового акту» десь загубився і про нього вже ніхто не згадував ³¹.

 

У 50-і рр. XIX ст. дипломатичні позиції Росії в Середній Азії, і без того не дуже міцні, ще більш ослабли. Це було пов'язано з тим, що основні сили імперії були скуті Кримською війною. Незважаючи на воєнні успіхи 1853-54 рр. і створення Сирдар’їнської і Сибірської військових ліній, Росії важко було суперничати за вплив у Середній Азії з Великою Британією, що використовувала добре розроблену мережу військових агентів задля здійснення своїх інтересів. Економічна і політична активність Великої Британії в Центральній Азії загалом, а також потреби капіталізму, що розвивався, в нових ринках, примусили царський уряд посилити увагу до даного регіону і до Середньої Азії, зокрема, після поразки у війні 1853-56 рр.

 

До 1864 р. головний наголос робився на політичну, економічну і топографічну розвідку. З метою вивчення Центральної Азії і пошуків шляхів послаблення британського впливу в 1858 р. туди були відправлені три місії: до Східної Персії – наукова місія вченого-сходознавця М.В. Ханикова; до Хіви і Бухари – дипломатичне посольство М.П. Ігнатьєва; до Кашгарії – торгівельна місія Ч.Ч. Валіханова ³². Загальне керівництво здійснював Азіатський департамент Міністерства закордонних справ.

 

Детальніше зупинимося на місії полковніка ГШ М.П. Ігнатьєва, метою якої було вивчення становища в Середній Азії, зміцнення торгівельного і політичного впливу Росії в ханствах і нейтралізація впливу англійців. ВМ доручило йому збирання топографічних і військових відомостей ³³. Приводом для відправки місії став приїзд у 1857 р. посланців з Хіви і Бухари на коронацію Олександра II. 15 травня 1858 р. місія та її конвой (усього 190 чоловік) вирушили з Оренбургу на кораблях Аральської флотилії. Однак хівинський хан відмовився пропустити російські кораблі по Амудар’ї далі Кунграда, тому М.П. Ігнатьєв наказав начальнику флотилії О.І. Бутакову повернутися в Аральське море, а сам суходолом відправився до Хіви, куди прибув з супутниками в липні 1858 р. Після тривалих переговорів хан спочатку погодився на всі російські умови, але потім відмовився від своїх зобов'язань ³⁴. Російське посольство покинуло Хіву і попрямувало до Бухари, куди прибуло наприкінці вересня. Емір, який вів війну з Кокандом і розраховував на підтримку Росії, прийняв всі запропоновані М.П. Ігнатьєвим умови ³⁵. У грудні посольство повернулося до Оренбургу. Мета місії – знайомство з внутрішнім становищем держав Середньої Азії – була досягнута. Велике значення мали наукові підсумки місії: було досліджено пониззя Амудар’ї і значна дільниця Аральського моря ³⁶.

 

Як відзначалося вище, паралельно з дипломатичними місіями у 30-60-і рр. XIX ст. велося вивчення можливого театру воєнних дій (що особливо активізувалися наприкінці 50-х – на початку 60-х рр.) офіцерами ГШ і Корпуса військових топографiв, які перебували при ООК ³⁷. Так, наприклад, загони топографів, очолювані офіцерами ГШ, перебували у складі всіх перелічених вище експедицій. У 1859 р. російським урядом було організовано експедицію  на чолі з полковником ГШ В.Д. Дандевіллем на узбережжя Каспійського моря з метою заснування місця для торгівельної факторії, а також для здійснення рекогносцировки узбережжя ³⁸. Мету експедиції було досягнено, але полковник зіткнувся з ворожим ставленням частини місцевого населення, тому змушений був застосовувати проти нього зброю ³⁹. Хоча його дії були визнані начальством правильними, симпатій до Росії серед туркмен вони не збільшили. На думкоу начальника Астрабадської морської станції капітана-лейтенанта І.О. Лихарева, полковник своїми діями порушив надану йому інструкцію "намагатися дотримуватися дружніх стосунків з туркменами та схиляти їх на наш (Росії – О.Г.) бік" ⁴⁰. У червні-липні того ж року капітаном ГШ М.І. Венюковим була проведена рекогносцировка берегів ріки Чу, а в 1860 р. – озера Іссик-Куль ⁴¹. У результаті, на початок 1860-х рр. в Росії накопичилось достатньо матеріалів щодо Середньої Азії, і це дозволило імперії перейти до збройної експансії в ханства з 1864 р. (початок з'єднання Сибірської і Сирдар’їнської ліній). Внаслідок воєнних дій 1864-68 рр. проти Коканда і Бухари Росія здобула перемогу, погодившись при цьому на формальну незалежність ханств. Велику роль у цей період вiдіграв полковник ГШ Д.І. Романовський. Він був одним з головних організаторів розвідки (через Московсько-Ташкентське товариство), а згодом, з 1866 р., вже в чині генерал-майора, обіймав посаду військового губернатора Туркестанської області ⁴². Значну роль в розробці планів підкорення Середньої Азії зіграв ще один офіцер ГШ – О.І. Глуховський. Він очолював каравани до ханств, збираючи розвідувальні дані, виконував дипломатичні доручення.

 

Наступною військовою експедицією був похід проти Хівинського ханства з метою його остаточного підкорення і розв'язання проблеми прикаспійських туркмен (щодо неї – нижче). У листопаді 1869 р. російські війська під командуванням полковника ГШ М.Г. Столєтова зайняли узбережжя Красноводської затоки, після чого майбутній театр воєнних дій був досконально вивчений офіцерами ГШ ⁴³. Внаслідок подальших бойових дій в 1873 р. Хіва змушена була визнати залежність від Росії. В цій кампанії відзначився підполковник ГШ М.Д. Скобелєв. Знаходячись в отрядi К.П. фон Кауфмана, "він повів солдатів на штурм міста Хіви з одного боку, у той самий час, як з іншої міська депутація виходила  з хлібом і сіллю для вираження командуючому військами (фон Кауфману – О.Г.) повної і безумовної покірності" ⁴⁴. Дії М.Д. Скобелєва (офіцера хороброго, але дуже нестриманого), який виявив несвоєчасну ініціативу, викликали гнів командуючого. Можливо, бажаючи загладити свою провину, М.Д. Скобелєв наприкінці Хівинського походу зважився на вчинок, що прославив його. У результаті невдачі Красноводського загону, залишився недослідженим простір киргизьких степів від Змукшира до колодязя Ортакую. Генерал-губернатор Туркестанського краю та командуючий Хiвинською експедицiєю К.П. фон Кауфман припускав послати туди загін піхоти і кавалерії. Але М.Д. Скобелєв сам викликався здійснити цю небезпечну подорож. Переодягнувшись кочівником, він у супроводі трьох туркменів і двох козаків 4 серпня а виїхав зі Змукшира. За 7 днів було пройдено 560 верст по місцевості, де підполковник ГШ неодноразово ризикував зіштовхнутися з туркменами і бути вбитим⁴⁵. 11 серпня М.Д. Скобелєв повернувся до Хіви і зробив доповiдь командуючому про результати рекогносцировки. Вона показала, що між Змукширом і колодязем Нефесгулі знаходиться безводний простір у 174 версти ⁴⁶. За цю рекогносцировку М.Д. Скобелєв одержав з рук К.П. Кауфмана орден св. Георгія 4-й ступеня, хоча при врученні генерал-губернатор зауважив: "Ви виправили в моїх очах Ваші колишні помилки, але поваги моєї не заслужили" ⁴⁷.

 

До середини 70-х рр. XIX ст. велика частина території Середньої Азії знаходилася в різних формах залежності від Росії: Кокандське ханство було приєднане, а Бухарське і Хівинське втратили свою самостійність в розв'язанні міждержавних питань. З виходом російських військ до Каспійського моря в районі Красноводської затоки постало завдання з'єднання територій, населених туркменами, із землями, розташованими біля Аральського моря, що належали Росії.

 

На землі туркмен претендували також афганський емір і перський шах. Спроби налагодити торгівельні відносини через ці землі робилися Росією ще в 40-і рр., коли туди були споряджені експедиції на чолі з офіцерами ГШ – майором П.П. Матвєєвим, полковником М.М. Іваніним та ін., що займалися одночасно і розвідкою ⁴⁸. У 50-60-і рр. з метою зміцнення військової присутності Росії в затоці і серед туркмен, були проведенi дії з дослідження району і споруди там опорного пункту – м. Красноводська ⁴⁹. Після закінчення російсько-турецької війни 1877-78 рр. було ухвалено рішення про приєднання Текінського оазису. Перша експедиція російських військ у 1879 р. зазнала невдачі, а друга, очолювана командуючим військами Закаспійського військового округу генералом М.Д. Скобелєвим, в 1880-81 рр. закінчилася повним успіхом і приєднанням оазису до Закаспійської області. Значний внесок у вдале завершення експедиції вніс полковник ГШ Н.І. Гродеков, який зумів до початку походу зробити заготівлю кормів і продуктів на кордоні з Іраном і Афганістаном, а також забезпечив загін М.Д. Скобелєва розвідувальною інформацією ⁵⁰.

 

У 80-90-і рр. XIX ст. головним завданням для Російської імперії в Цент-ральній Азії стало розмежування з Персією та Афганістаном, а також з Великою Британією. Для його проведення були необхідні точні карти. Тому в період, що розглядається, паралельно із дипломатичними переговорами, проводилися активні розвідувально-картографічні роботи. Займалися ними, як правило, офіцери і топографи військового округу, що мав на своїх кордонах спірні території ⁵¹. Крім того, організовувалися наукові експедиції, для чого багато офіцерів (у т.ч. і ГШ) ставали членами Російського географічного товариства (наприклад, М.Г. Столєтов, Л.К. Артамонов, О.І. Глуховський та ін.) ⁵². У 70-90-і рр. район досліджень було розширено за рахунок вивчення приєднаних земель, куди посилалися дослідницькі експедиції. Ними проводилися опис, картографування районів ⁵³. Наприклад, у 1876 р. полковник ГШ О.Н. Куропаткін зробив зйомку кордону з Кашгарією ⁵⁴; в 1882 р. підполковник ГШ Олександров досліджував шляхи до Каспійського моря ⁵⁵; y 1883 р. топографічні зйомки Памірського краю були зроблені експедицією капітана ГШ П.Д. Путяти ⁵⁶; у 80-90-і рр. кілька експедицій по Середній Азії здійснив капітан (а потім – підполковник) ГШ П.К. Залєський ⁵⁷.

 

Остаточне приєднання середньоазіатських ханств до Росії було оформлене трьома розмежуваннями, в яких, як вже відзначалося, значну роль вiдіграли офіцери ГШ. У грудні 1881 р. підполковник ГШ О.М. Кузьмін-Караваєв і помічник завідуючого Азіатською частиною Головного штабу капітан ГШ М.І. Янжул взяли участь в укладенні договору про російсько-перський кордон на сході від Каспійського моря ⁵⁸. У 1887 р. був підписаний остаточний протокол з Великою Британією про визначення північно-західного кордону Афганістану, за що Росія підтвердила своє зобов'язання не втручатися у внутрішні справи останнього. А в 1895 р. англо-російська угода затвердила приєднання до Росії всього Памірського нагір'я ⁵⁹. Таким чином, до середини 90-х рр. XIX ст. середньоазіатські ханства були остаточно приєднані до Росії, чим було знижено їх значення для зовнішньої розвідки. Місія по вивченню нових областей переходить до вчених. Але представники ГШ і в цей час відіграють тут помітну роль. Багато хто з них під виглядом наукової діяльності (а частіше – одночасно з нею) займався збиранням інформації у прикордонних районах. Складання карт, геодезичні та інші роботи велися Військово-топографічним відділом ГШ⁶⁰.

 

Отже, участь офіцерів ГШ у здійсненні зовнішньої політики Росії щодо ханств Середньої Азії в 30-90-і рр. ХІХ ст. зводилася до кількох напрямків, найважливішим з яких була розвідка. В цілому можна відзначити, що офіцери ГШ виступали в ролі авангарду російської експансії в Середню Азію, оскільки саме їх розвідувальна діяльність дозволяла російському уряду визначати свою політику щодо регіону. Збір розвідувальних даних координувався штабами спочатку ООК, потім – Туркестанського військового округу. Офіцери ГШ очолювали дипломатичні місії, що мали одночасно і розвідувальний характер, відряджалися для проведення рекогносцировок під тим чи іншим прикриттям, займалися складанням карт досліджуваних ними районів. Виступаючи насамперед як розвідники, офіцери ГШ, разом з тим, зробили  значний внесок у вивчення раніше невідомих Росії і Європі областей Середньої Азії. Кожен офіцер, після повернення з завдання, повинен був представити звіт щодо виконаної роботи, у якому, окрім даних військового характеру, містилися відомості щодо чисельності, етнічного складу населення, економічного стану, а також географічний опис дослідженого району. Загалом усе це багато в чому полегшило російським військам – завоювання, а вченим – дослідження Середньої Азії.

 

До того ж окремі офіцери ГШ були деякою мірою натхненниками експансіоністської політики Російської імперії щодо середньоазіатських ханств. Активна позиція таких військових діячів, як А.І. Глуховський, М.П. Ігнатьєв, Д.І. Романовський, М.Д. Скобелєв, вплинула на рішення імператора та уряду проводити наступальну лінію по відношенню до сусідніх азіатських держав.